Вже давно не було чути добрих новин у німецько-російських відносинах. Чи то йдеться про війну на Донбасі, підтримку Росією сирійського правителя Башара Асада, зустрічні санкції чи випадок з отруєнням родини Скрипалів - вже роками одна негативна новина замінює іншу. Відносини між Заходом та Сходом дедалі ускладнювалися. І той факт, що Німеччини майже рік бракувало у зовнішньополітичній грі, справи не полегшив. Але передвиборна боротьба та непросте формування уряду в Берліні були важливішими.
Обережний оптимізм
Але це вже забулося й минуло. Останнім часом одразу кілька німецьких урядовців відвідали Москву. Тепер же переговори з Путіним провела й канцлерка. І несподівано поширилося відчуття, що чимось нагадує обережний оптимізм. Очевидно, що російський президент погоджується транспортувати російський газ українською газотранспортною системою й після спорудження газогону "Північний потік-2", що має пролягти дном Балтійського моря. Тож Київ і надалі може отримувати багатомільярдні надходження від транзиту.
Але диявол криється у деталях. Чи достатньо українському уряду такої заяви? Хто зможе надати Києву відповідні гарантії? Російський уряд? ЄС? Чи обидва разом? Ці питання лишаються без відповіді й після російсько-німецьких переговорів. Уряд у Києві й досі з недовірою сприймає все це, і тут ніхто не може його в чомусь дорікнути, особливо з огляду на досвід минулих років. Але самою недовірою проблеми не вирішити. Україні слід вести переговори за підтримки Німеччини та ЄС.
Особливо якби Росія продемонструвала згоду на поступки у виконанні мінських домовленостей. Саме на це натякнув у Сочі Путін. Цілком можливо, що незабаром канцлерка та російський президент знову зустрінуться, щоб обговорити план мирного врегулювання для Сходу України. Тоді разом з ними за одним столом сидітимуть президенти України та Франції. Адже всі розуміють: що довше триває конфлікт, то складнішим стає його розв’язання. Альтернативи мінському процесу немає.
Так само Меркель і Путін не вбачають альтернативи ядерній угоді з Іраном. Обидві країни воліють і надалі дотримуватися пунктів цієї угоди, так само як й інші європейці та Китай. Навіть попри те, що нещодавно американці вирішили вийти з угоди. Час покаже, чи справді Вашингтон запровадить санкції проти іноземних компаній, котрі й надалі ведуть бізнес з Іраном. Іронічним у цій історії є те, що вихід США з угоди з Іраном зблизив європейців та росіян. Більше того, американські погрози в бік Ірану призвели до стрімкого подорожчання цін на нафту - вперше з кілька останніх років вартість "чорного золота" зросла до понад 80 доларів за барель. А це - додаткові надходження до російського бюджету. Таке теж - небажаний побічний ефект від імпульсивної американської зовнішньої політики.
Довгий список дражливих питань
Ніхто не може звинуватити Анґелу Меркель (Angela Merkel) у тому, що вона не торкнулася неприємних для Володимира Путіна тем. Вона говорила відверто, нарікаючи на обмеження свободи преси в Росії та переслідування діячів культури. Так само вона розкритикувала хакерські атаки на МЗС ФРН та підтримку Путіним сирійського президента Башара Асада. Список дражливих питань досить довгий. Але, здається, цей факт канцлерку не знеохотив. Певна річ, що двостороння недовіра залишиться. За минулі чотири роки Москва наламала багато дров у політичному сенсі. І потрібен час, щоб все це знову залагодити.
Цей коментар є висловленням особистої думки автора, яка може не збігатися з позицією української редакції і Deutsche Welle загалом.