Телефонні переговори Володимира Путіна з лідерами сепаратистських "ДНР" і "ЛНР", його ініціативи щодо обміну полоненими треба сприймати як запрошення Москвою західних партнерів до чергового діалогу щодо майбутнього Сходу України. У Вашингтоні та європейських столицях давно зрозуміли: війна на Донбасі триватиме до тих пір, поки у ній зацікавлений Путін. Тому нові спроби господаря Кремля постати у статусі миротворця, а не агресора, викликають більше запитань, ніж дають відповідей.

Велика  гра Волкера та Суркова

За останні три місяці у подіях довкола Донбасу на другий план відійшли і "нормандська четвірка", і мінська переговорна група. Починаючи з липня їхнє місце на політичній авансцені зайняли спецпредставник США Курт Волкер і помічник президента РФ Владислав Сурков. Очевидно, саме ці два переговорники і вирішуватимуть майбутнє окупованого Донбасу. Перший представляє Вашингтон, другий - не тільки Москву, але і так звані "Донецьку" та "Луганську народні республіки", які він курирує.

Декілька зустрічей Волкера й Суркова на нейтральній території, зокрема, у Мінську й Белграді, продемонстрували: сторони готові шукати компроміс, навіть якщо для нього й доведеться пожертвувати інтересами Києва. Варто лише згадати про те, як Курт Волкер цієї осені намагався переконати українську сторону не блокувати пропозиції російської сторони стосовно резолюції ООН щодо миротворчої місії на Донбасі, або поспіх із розглядом у Верховній Раді законопроекту про реінтеграцію Донбасу та пролонгацію закону про місцеве самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей.

Мета Волкера на переговорах - розв'язати конфлікт на Донбасі, Суркова - вступивши у торги з США, зберегти вплив Москви, у тому числі військовий, на контрольовані сепаратистами території Сходу України і примусити Київ виконувати мінські домовленості без вирішення питань безпеки, а також провести вибори до місцевих рад, оголосити амністію бойовикам, надати "ДНР" і "ЛНР" особливий статус і так далі. Київ, на превеликий жаль, продовжує залишатися об'єктом, а не суб'єктом переговорів. Це дозволяє президентові Путіну виступати в ролі миротворця, а не відповідати за вчинене ним на Донбасі перед Гаазьким трибуналом ООН.

"Чолобитна" Медведчука

Протягом останніх чотирьох років Володимир Путін спілкувався з українським керівництвом через зручного переговорника - Віктора Медведчука. Колишній керівник адміністрації президента України Леоніда Кучми і за сумісництвом кум глави російської держави став сполучною ланкою між Києвом і Москвою. Так захотів Путін. Порошенко з цим погодився. Та й чи був в українського президента інший вихід? Навряд чи. Оскільки саме Москва вирішувала, з ким і про що їй домовлятися.

Тому не варто дивуватися тому, що у публічній виставі, розіграній Володимиром Путіним і патріархом Кирилом 15 листопада в Ново-Єрусалимському монастирі Московської області, взяв участь і Віктор Медведчук. Саме він звернувся з "чолобитною" до "царя": допомогти з обміном військовополоненими між Києвом і "ДНР"/"ЛНР". Президент РФ, вислухавши свого кума, подзвонив лідерам самопроголошених республік Олександрові Захарченку та Ігореві Плотницькому і попросив їх посприяти в цьому питанні. Ті, звичайно ж, не могли відмовити дорогому Володимиру Володимировичу в його проханні.

Усе це було б смішним, якби не стосувалося мільйонів українців, які страждають від війни на Сході країни. Гра Путіна в доброго і злого царя, спрямована зараз на західного споживача, на жаль, має дуже високу ціну - десятки тисяч загиблих і поранених у цій безщадній війні. Для її припинення господареві Кремля не потрібні ні захарченки, ні плотницькі, ні суркови, ні медведчуки. Верховному російському головнокомандувачу достатньо дати наказ своїм військовим піти зі зброєю й технікою з території Донецької та Луганської областей. Усі інші здадуться українській армії упродовж кількох днів.

Путін і його інстинкт самозбереження

Чи відбудеться великий обмін полоненими між Києвом та "ДНР"/"ЛНР" і як швидко Рада Безпеки ООН розгляне резолюцію щодо миротворців на Донбасі - поки ніхто не знає. Зате відомо, що Росію очікує чергове подовження міжнародних санкцій, накладених на Москву за анексію Криму й агресивну політику на Сході України. А в лютому 2018 року очікується звіт спецслужб США щодо фінансових активів найближчого оточення Путіна. Тому нинішні маневри господаря Кремля варто розглядати і в цьому контексті.

У Росії попереду ще й президентські вибори. Володимир Путін, звичайно ж, хоче піти на них як "збирач земель руських", а не як злодюжка, якого Захід зловив на крадіжці чужого і змусив публічно в цьому покаятися. Тому всі ці танці довкола Захарченка та Плотницького - всього лише спроба відтермінувати крах "ДНР" і "ЛНР" або трансформувати ці псевдореспубліки в нові утворення у складі української держави.

Путін - не самовбивця. У нього дуже розвинений інстинкт самозбереження. І його нові мирні ініціативи щодо Донбасу продиктовані ще й цим почуттям.

Цей  коментар  є  особистою  думкою  автора.

Вона  може  не  збігатися  з  думкою  української  редакції  та  Deutsche Welle  загалом.