Коли на початку тижня в Туреччині заарештували все керівництво газети Cumhuriyet, речник канцлерки Німеччини Штеффен Зайберт заявив про стривоженість. Свободу преси він назвав тоді великою цінністю. Майже одночасно лідер німецьких Зелених Джем Ездемір заявив біля центрального партійного офісу, що в Туреччині більше немає свободи слова, тож країна ніколи й нізащо не зможе стати членом ЄС. Згодом він був ще більш різким: "Той, хто хоче запроваджувати смертну кару, може приєднатися до Північної Кореї, або до кого завгодно. Але, звісно, що не до Європейського Союзу". Чорним по білому.

Один представляє уряд, другий - опозицію. Певна річ, це - зовсім різні ролі. Та тим часом і канцлерка Меркель теж зрозуміла, що ЄС та Німеччині слід назвати те, що відбувається в Туреччині, своїми іменами. І саме так воно й прозвучало, тобто, те, що коїться в Туреччині, на думку Меркель, вкрай тривожне, а нещодавній приклад - лише ще один із сумного розвитку подій. З такою заявою Меркель виступила в середу, 2 листопада.

Для довгої мовчанки були свої причини

Сумно. Вкрай тривожно. Саме ці чіткі слова багато-хто вже давно прагнув почути з вуст німецької канцлерки. Те, що на це їй знадобилося так багато часу, мало дві причини - політика ЄС щодо біженців та особливі відносини між Туреччиною та Німеччиною.

Криза біженців. Тут канцлерка хоч лусни змушена співпрацювати з Анкарою. Угода між ЄС та Туреччиною, яка приймає до себе багатьох біженців та мігрантів, які прибули до європейського узбережжя морем, - єдиний фундамент, на який Меркель ще може спиратися. Точніше - могла. Тепер міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу погрожує розірванням угоди найближчими днями, якщо Брюссель не запровадить обіцяний з його боку безвізовий режим з Туреччиною. Але на це ніхто не піде, якщо звісно Європа не хоче остаточно втратити обличчя перед деспотом Ердоганом.

Те, що Меркель вжила недвозначні слова стосовно дій турецького уряду проти журналістів, можна розглядати як ознаку того, що сама вона вже теж більше не вірить, що й без того вкрай хиткі відносини з Анкарою в питанні біженців проіснують ще тривалий час. Але як після цього здійснювати політику щодо біженців - невідомо.

Крім того, можливо, що довгі вагання Меркель в цьому плані пояснюються особливими відносинами між Німеччиною та Туреччиною. Адже в Німеччині проживає чотири з половиною мільйони людей - як німців з турецьким корінням, так і громадян з турецьким паспортом. Тож, якщо їхня країна перетвориться на диктатуру, це матиме зовсім інші наслідки для Німеччини, ніж державний переворот в одній з далеких країн Півдня. І Меркель завжди знала про це. Якщо причиною її вагання назвати речі своїми іменами, були саме ці особливі стосунки, тоді це можна було б зрозуміти.

Про перспективу вступу Туреччини до ЄС можна забути

Так само канцлерка ніколи не була прихильницею ідеї вступу Туреччини до ЄС. Під час її перебування на посаді винайшли чарівне слово "привілейоване партнерство", що виражало не що інше, як глибокий скепсис щодо можливого повноцінного членства Туреччини в ЄС. І тут треба ще зважати й на те, що німецькі консерватори, власне як і консерватори в інших країнах-членах ЄС, просто уявити не можуть, щоб прийняти до складу ЄС мусульманську країну. Але за попередніх турецьких урядів на це був хоч якийсь шанс. Та за нинішнього немає жодного. Усе забулося, як торішній сніг. Щодо того, що відбувається в Туреччині, в ЄС не може бути двох думок. Тож саме через це реакція німецького уряду та опозиції така схожа.