На початку 2014 року президент Німеччини Йоахім Ґаук, міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр та міністерка оборони Урсула фон дер Ляєн виступили за те, щоб Берлін перейняв більше відповідальності на світовій арені. Після цього були дискусії експертів та політиків, котрі дебатували, як мала би виглядати більш упевнена зовнішня політика.

Через два роки, що минули відтоді, ми знаємо відповідь на це запитання: впродовж 2015 року канцлерка Німеччини Анґела Меркель та міністр закордонних справ переконливо на практиці продемонстрували, як виглядає Нова німецька зовнішня політика.

Три кризи загрожують європейській - а тому й німецькій - стабільності. Йдеться про чи не найбільші ризики, починаючи від 1945 року. Німеччина - член Євросоюзу з найбільшою кількістю сусідів - є важливою частиною повоєнного устрою, в якому гарантується непорушність державних кордонів. Цей устрій опинився під питанням внаслідок анексії Криму Росією та її вторгнення в східну Україну. Німеччина як країна з найпотужнішою в Європі економікою та як експортний велетень потребує стабільності валюти. Шенгенська система, яка передбачає відкритість внутрішньоєвропейських кордонів, приносить Берліну як геополітичну, так і економічну вигоду. Нині південноєвропейські країни зводять стіни й паркани, панічно намагаючись зупинити потік мігрантів.

Потрійне випробування для Німеччини

У всіх трьох кризах - конфлікті в Україні, грецькій борговій кризі у Єврозоні та кризі біженців - Меркель обрала власний курс і захищає його, попри критику, яка лунає як всередині країни, так за кордоном. Англосаксонські медіа насміхалися над її політикою економії. Тим не менш, за версією журналу Time німецька канцлерка визнана "Людиною року". Редактори видання похвалили Меркель навіть за її впертість, з якою вона щоразу намагається витягти Грецію з халепи.

Лідерство звісно не слід ототожнювати з зовнішньою політикою. Його радше можна назвати передумовою, на якій вона ґрунтується. Для зовнішньої політики потрібне стратегічне бачення, аби гарантувати безпеку та автономію країни. Це - її першочергова мета. Меркель демонструє реалістичні погляд на питання безпеки. Вона розуміє, що Європа має бути готовою до змін, якщо хоче зберегти те, що відстоює: толерантність, свободу та гуманність. Меркель також знає, що глобалізація - це не вулиця з одностороннім рухом: крім вигод є ще й обов’язки. Вона не боїться вимагати змін як від партнерів Німеччини в ЄС, так і від власного народу.

Для того, що зовнішня політика була успішної, важливо також, аби стратегічне бачення супроводжувалось дипломатичною майстерністю. Глава міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр продемонстрував таку майстерність. Як посередник йому доводилось ночами сидіти за столом переговорів, коли йшлося, наприклад, про Мінськ-2 або порятунок Греції. Він не цурався виснажливої човникової дипломатії заради пошуку дипломатичних шляхів розв'язання суперечки навколо іранської атомної програми або вирішення кризи в Сирії. Таким чином Штайнмаєр намагався звести мости, виступаючи посередником у конфліктах, врегулювати які, як здавалося, взагалі не можливо.

При цьому німецька зовнішня політика у 2015 році у жодному разі не відзначалась якимось ідеалістичним поглядом на світ через рожеві окуляри. Навпаки, для неї була характерна певна доза реалістичної політики - на думку деяких критиків, ця доза була навіть шкідливою. Варто згадати хоча б останні домовленості з Туреччиною, які продиктовані потугами зменшити потік біженців. Або долучення до військової операції проти терористичного угруповання "Ісламська держава", що, на думку більшості німців, зовсім не допоможе встановити мир у Сирії. У Берліні, однак, представляють такий крок як рішучий жест солідарності з Парижем.

Зовнішня політика ФРН - лише з Європою

У кінці року стає зрозумілим, що Меркель та Штайнмаєру, незважаючи на всі їхні сильні сторони, так і не вдалося вирішити одну дилему: німецька зовнішня політика не є надто ефективною без підтримки з боку відповідних європейських ініціатив. Такий урок можна винести з кризи біженців. Навіть якщо через масштабний потік мігрантів межа між внутрішньою та зовнішньою політикою руйнується, як стверджує сама Меркель, тут проявляється вакуум на рівні ЄС. Канцлерка, схоже, вивчила цей урок. Певною мірою вона також спричинила цю дилему, адже за десять років перебування на посаді вона постійно намагалася розширити повноваження національних урядів, віддаляючись таким чином від ідеї загальноєвропейського уряду та повертаючись до рівня міжурядових консультацій.

На таких форумах Німеччина відіграє роль одного з ключових гравців, який домінує у процесах прийняття рішень, приміром, щодо Греції, але водночас і наштовхується на опір. Завжди, коли Берлін виступає проти того, аби поступатись Брюсселю певними повноваженнями, Німеччина сама ж визнає, що власне потрібно ще більше Європи. І щоразу, коли уряд у Берліні намагається заповнити вакуум у ЄС, Німеччина таким чином сама ж шкодить ще глибшій інтеграції на європейському рівні. Наступний рік покаже, чи здатна Нова німецька зовнішня політика дати відповідь на останній варіант "Німецького питання".