Росія матиме нового стратегічного партнера у газовому бізнесі: Туреччину. Таке рішення ухвалено російським президентом Володимиром Путіним під час переговорів з турецьким колегою Реджепом Таїпом Ердоганом в Анкарі 1 грудня. Глава "Газпрому" Олексій Міллер докладно розповів про це російській телеаудиторії 6 грудня. А вже 8 грудня з Санкт-Петербурга надійшло повідомлення про початок процедури реєстрації підприємства для будівництва нового газогону в Туреччину.

Газовий вентиль, подарований Туреччині

Москва діє у цьому питанні рішуче, швидко та цілеспрямовано. Мета: замінити транзит газу через Україну на транзит через Туреччину. Російській громадськості це подається як велика перемога Кремля і жорстоке покарання норовливих європейців, у яких відібрали газогін "Південний потік". Той факт, що нова труба прокладається для того, щоб і надалі постачати блакитне паливо до Євросоюзу, який розплачується такою цінною нині валютою, особливо не педалюється.

Виступаючи на телеканалі "Росія", Міллер виголосив на диво показову фразу: "Європейський Союз, Європейська комісія просто подарували Туреччині газовий вентиль. І я думаю, що Туреччина може скористатися цим в її двосторонньому діалозі з Європою". Таке висловлювання можна було б вважати обмовкою за Фройдом. Однак глава відкритого акціонерного товариства "Газпром", напевно, настільки звик розглядати поставки енергоносіїв не лише і не стільки як бізнес, скільки як геостратегічну зброю і засіб політичного тиску, що прямо говорить про це як про щось очевидне.

Отже, у Москві від самого початку допускають, що Туреччина, отримавши газовий вентиль (який, як ми знаємо з недавньої історії, можна і перекрити), почне шантажувати Європу. Більше того, у Москві така перспектива викликає неприховане зловтішне схвалення. Хоча дуже складно зрозуміти, яка від цього всього користь Росії? Що вона виграє у разі, якщо Туреччина в ході "двостороннього діалогу з Європою" раптом і справді перекриє трубу та зірве графік поставок російського газу споживачам, позбавивши тим самим "Газпром" належних йому грошей?

Історичний шанс стати газовим хабом

А втім, подібний сценарій видається суто гіпотетичним. Прагматичні та вправні комерсанти - турки - навряд чи захочуть грати у такі ігри. Тож основна особливість турецького транзиту полягає зовсім не у цьому. А у тому, що цій країні через її унікальне географічне розташування прямо-таки долею визначено бути сполучною ланкою між великим споживачем енергоресурсів, Європейським Союзом, і відразу кількома провідними регіонами видобутку енергоносіїв: Прикаспійським регіоном, Близьким та Середнім Сходом.

Туреччина давно заглядає на таку роль і уже здійснила деякі невеликі кроки до омріяної мети: спочатку її територією проліг нафтопровід Баку-Тбілісі-Джейхан, тепер від східного до західного кордону країни прокладатимуть Трансанатолійський газопровід TANAP. З 2018 року ним збираються прокачувати азербайджанський газ з родовища "Шах-Деніз-2": 6 мільярдів кубометрів для власних потреб, 10 мільярдів - транзитом до Європи.

І ось - чи не знак долі: Росія приходить з проектом труби відразу на 63 мільярда кубометрів, з яких 50 мільярдів призначені для транзиту в Європу. Для Туреччини це - прорив, історичний шанс реально стати газовим хабом біля південно-східних кордонів ЄС. Іншими словами: створити інфраструктуру, яка у перспективі (якщо вдасться вирішити численні політичні проблеми) дозволила б качати на Захід газ і з Азербайджану, і з Іраку, і з Ірану, можливо - з Туркменістану, може навіть і з родовищ біля берегів Кіпру та Ізраїлю.

Свого часу одна з цілей "Південного потоку" полягала у тому, щоб зірвати європейський проект Nabucco, який мав забезпечити поставки до ЄС в обхід Росії блакитного палива з Прикаспійського регіону та Середнього Сходу. Тоді "Газпром" зміг позбавитись цього конкурента. Тепер Москва сама підштовхує Туреччину серйозно зайнятись будівництвом великих газотранспортних магістралей та підключенням до них усе нових та нових постачальників, зацікавлених у європейському ринку. Що повною мірою відповідає інтересам самих європейців, які мріють про диверсифікацію джерел та шляхів доставки газу в Європу.

Так що різке повертання Росії у бік великого ісламського сусіда, члена НАТО та амбіційної регіональної держави приховує у собі не стільки певні політичні ризики, скільки небезпеку суттєвого посилення потенційних конкурентів "Газпому". Нічого трагічного у цьому, звичайно, немає, просто росіянам, які зараз святкують віднайдення нового стратегічного партнера у газовому бізнесі, треба усвідомлювати: величезний газовий вентиль Туреччині подарував до Нового року не Європейський Союз, а сам російський президент.