Підписана в Стамбулі 10 жовтня міжурядова угода про спорудження газопроводу "Турецький потік" становить важливу політичну перемогу для Кремля, але стане серйозним фінансовим тягарем для "Газпрому". Якби російський державний концерн був приватною компанією, націленою виключно на заробіток грошей, він ні за що не взявся б за цей проект. Але про економіку тут не йдеться. Тут має місце чиста геополітика.
Заповітна мета Кремля
Кремль плекає заповітну мрію - до кінця 2019 року, коли сплине підписаний з Києвом десятирічний договір, цілковито припинити транзит російського газу через територію України. Саме цьому надзавданню підпорядковані всі трубопровідні ініціативи Москви, що спостерігаємо останніми роками на європейському напрямку.
Спочатку був "Південний потік": чотири нитки сукупною потужністю 63 мільярда кубометрів у рік. Коли цей проект загальмував через порушення законодавства ЄС, Володимир Путін 2014 року домовився в Анкарі з Реджепом Таїпом Ердоганом пустити трубопровід в обхід України через Туреччину. Так виник "Турецький потік".
Одначе невдовзі Ердоган охолов до цієї ідеї, і мова пішла замість чотирьох про одну-дві гілки. Стало зрозуміло, що прокачати через Туреччину всі обсяги, що проходять через Україну, не вдасться. Тож 18 червня 2015 року Москва разом з західноєвропейськими партнерами відродила на Петербурзькому міжнародному економічному форумі проект "Північний потік-2" потужністю 55 мільярдів кубічних метрів, від якого в ЄС свого часу відмовилися через непотрібність.
Три проекти замість одного
У результаті тепер "Газпрому" заміть одного дорогого газотранспортного проекту доведеться реалізовувати на європейському напрямку два дорогих проекти: один в Чорному морі, другий в Балтиці. Причому якщо половину видатків щодо прокладки підводної частини "Південного потоку" свого часу готові були взяти на себе західні партнери, то фінансувати "Турецький потік" "Газпрому" доведеться самотужки. Так само як і "Північний потік-2", який вийде як мінімум в 10 мільярдів євро.
А попереду ще один, третій газотранспортний проект. Цього разу на Адріатиці. Адже якщо "Турецький потік" буде втілено в тому вигляді, як це передбачає підписана 10 жовтня угода, то однією ниткою газ потече для турецьких споживачів, а іншу, з газом для ЄС, доведуть до кордону Греції. Але по той бік жодної відповідної інфраструктури поки що немає, трубопровід Poseidon до Італії ще лише доведеться узгодити, а згодом і збудувати. Проте в даному випадку хоч є надія на фінансову участь європейських фірм.
Найзбитковіший варіант для "Газпрому"
Якщо ж з другою ниткою нічого не вийде (а "Газпром" не виключає такої можливості та спеціально заклав в угоду пункт про скасування її будівництва), то увесь "Турецький потік" зведеться до однієї-єдиної нитки потужністю 15,75 мільярда кубометрів. І вона буде призначатися для постачання лише західної, європейської частини Туреччини, бо основна територія цієї країни на схід від Босфору отримує газ з Росії трубопроводом "Блакитний потік".
Це став би найзбитковіший варіант для "Газпрому", адже компанія витратить мільярди євро фактично на те, щоб всього на всього замінити цілком справну трубу, яка діє вже багато років, і якою російський газ через Україну, Молдову, Румунію та Болгарію постачається в західну частину Туреччини. Справді, на транзиті можна буде зекономити, але велетенські інвестиції в прокладку труб в особливо глибоких водах Чорного моря це ще довго не окупить. Надто, коли Путін обіцяв Ердогану в Стамбулі ще й знижку на газ.
Чому Путін не шкодує сил, часу та грошей?
А ось з точки зору російського президента підписана угода - це значний успіх. По суті це - перший реальний успіх його великого проекту "Позбавимо Україну транзиту". Якщо все піде, як планується (у відносинах з Туреччиною цього не можна гарантувати), то до 30 грудня 2019 року обсяги прокачування за рік українською територією скоротяться щонайменше на 15,75 мільярда кубометрів. А якщо додати до цього 55 мільярдів з "Північного потоку-2", то заповітна мрія буде досягнута. Тож можна виходити з того, що тепер після прориву в Стамбулі, Москва кине всі сили на якнайшвидшу реалізацію проекту в Балтиці. Теоретично, в режимі авралу, до кінця 2019 року ще можна встигнути.
Однак "Північний потік-2" невипадково породжує серйозні сумніви в багатьох країнах Європейського Союзу. Дуже складно повірити в те, що президент Росії витрачає стільки сил та часу, а "Газпром" - стільки коштів лише на те, щоб зекономити на транзиті через Україну та забезпечити постачання в Європу. Адже саме зараз, в найбільш трагічний період в російсько-українських відносинах, цей транзит діє без перешкод.
Тож тут явно щось інше. Це може бути просте бажання позбавити непокірного сусіда важливої статті прибутків. Але може бути й більш складний розрахунок: поки газовий експорт, що забезпечує валютні надходження в російську скарбницю, яка порожніє, йде Україною, Кремль не зацікавлений у великомасштабній дестабілізації сусідньої країни. Як тільки Київ втратить цю страховку, ситуація зміниться.
Автор: Андрій Гурков, економічний оглядач Deutsche Welle.