15 грудня об'єднавчий собор в Києві ухвалив рішення про створення єдиної Православної церкви України та обрав її предстоятелем митрополита Епіфанія. Де-юре засновниками нової автокефальної православної церкви стала УПЦ КП, УАПЦ та частина духовенства УПЦ МП. Де-факто до них можна віднести і Петра Порошенка. Так, згідно з Конституцією України, держава і церква в країні відокремлені одна від одної. Але це не завадило президенту і його команді зіграти ключову роль в досить складному переговорному процесі щодо отримання від Вселенського патріархату автокефалії і в створенні української православної церкви.
Місце в історії для Петра
Сьогодні важко спрогнозувати, чим через чотири місяці закінчиться черговий похід Порошенка за президентством. Ще складніше говорити про майбутнє Петра Олексійовича поза кабінетом глави держави. До нього є багато серйозних претензій. Але зараз однозначно можна стверджувати: Порошенко увійде в українську історію як людина, що доклала максимум зусиль для створення в країні єдиної автокефальної православної церкви. І це буде правдою, на відміну від численних міфів, які створюють про президента його політтехнологи.
Опоненти нинішнього глави держави, що захищають Московський патріархат в Україні, кажуть, що Порошенко порушив Конституцію, втрутившись у справи церкви. Де-факто, очевидно, так воно і є. Якщо не враховувати того, в який момент це відбувалося. Війна на сході, анексія Криму, неприкрита агресія Росії. Час, коли наявність єдиної православної церкви це - питання не менш важливе для країни, ніж існування сильної армії. Особливо в умовах, коли більшість парафій в Україні через УПЦ МП контролювала Москва. Президент змушений був взяти на себе цю непросту роль.
Порошенко свою історичну місію виконав. Тепер дуже важливо, щоб він на правах неформального засновника єдиної Православної церкви України, не перетворив її в один з підрозділів адміністрації президента. Особливо під час майбутньої виборчої кампанії. Гасло "Віра, мова, армія" вже красується на білбордах Порошенка. Тепер, мабуть, додадуть туди і "Церква". Це справді одна з заслуг нинішнього президента. Але про неї, як і личить справжній православній людині, Петро Олексійович має говорити коротко і тихо. Так хотілося б, принаймні. Але чи буде так? Навряд чи. Тому що навіть на об'єднавчому соборі, на диво всім, Петро Порошенко сидів поруч зі священнослужителями. Так, хтось скаже, заслужив. Але чи варто було скромному мирянину, яким він є, цим "заслуженим" користуватися? Питання.
Що буде з УПЦ МП?
Українська православна церква Московського патріархату, як відомо, від участі в створенні єдиної православної церкви відмовилася. Але два архієреї все ж зважилися взяти участь в об'єднавчому соборі. Петро Порошенко каже, що ніхто не збирається обмежувати права вірян УПЦ МП. Але питання зараз навіть не в прихожанах, а в тому, в якому статусі і на яких умовах буде існувати філія Російської православної церкви в Україні. І багато в чому це буде залежати від української влади.
Зі створенням в країні нової церкви виникне безліч питань, на які не буде легких відповідей. Одне з них - чи повинна УПЦ МП і далі служити в Києво-Печерській та Почаївській лаврі? Якщо так, то чому, якщо ці святині належать українській державі і в цій самій державі відтепер з'явилася автокефальна православна церква? Чи не призведе гіпотетичний перерозподіл храмів між УПЦ МП і Православною церквою України до конфліктів між віруючими? Чи зможе влада захистити тих священиків Московського патріархату, які підуть до нової церкви?
Завдання президента Порошенка як гаранта Конституції і влади в цілому - створити умови для існування Православної церкви України, не порушуючи при цьому права тих, хто хоче залишатися прихожанином УПЦ МП. Після становлення нової української церкви, звичайно ж, ці питання будуть не такими гострими. Зрештою, все повинно стати на свої місця. Але в даний момент важливо зберегти міжконфесійний мир і не дати тій же Москві скористатися ситуацією для створення в Україні ще одного фронту - православного.
Цей коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.
Інші коментарі оглядачів DW на цю тему можна почитати тут: