Німці люблять стверджувати, що усвідомили ту моральну провину, яка лягла на них за часів націонал-соціалізму. Вбивство мільйонів євреїв в Європі і злочини Другої світової війни вважаються більш-менш ретельно вивченими. Цей історичний наратив широко розповсюджений. Однак він заснований на погляді в минуле, який спрямований, у першу чергу, на Захід.

Промова федерального президента Франка-Вальтера Штайнмаєра (Frank-Walter Steinmeier) з нагоди 80-ї річниці нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз показала, що цей погляд на історію не враховує багато з того, що пережили народи країн Східної Європи.

Страждання військовополонених

Через всю промову Штайнмаєра червоною ниткою пройшла історія життя солдата Червоної Армії. Борис Попов пережив жахіття та поневіряння, опинившись на війні і потім у полоні. Як і мільйони інших радянських військовополонених.

Але для їхніх історій, наповнених стражданнями, не було місця в культурі пам'яті: в Німеччині їхня масова загибель і часто нелюдське поводження з ними ніколи не були частиною колективного масиву спогадів. А Радянський Союз зустрів своїх солдатів, що повернулися з полону, з жахливою недовірою, яка призводила до репресій. Але це ставлення тепер може змінитися, адже нова виставка, відкрита в німецько-російському музеї, присвячена винятково долям радянських військовополонених.

Щоправда, посол України в ФРН не був присутній на відкритті виставки, а також не був присутній на виступі Штайнмаєра - на знак протесту проти місця, яке називається "Німецько-російський музей "Берлін-Карлсгорст". Він протестував таким чином проти того, що увага сфокусована лише на Росії, що, на його думку, знайшло своє вираження в назві меморіального комплексу.

Російська історична політика

Дипломатичний скандал навколо офіційного представника України пролив коротко, але від цього ще більш яскраво, світло на ту вибухову силу, якою все ще володіє політика пам'яті. Росія вже давно проводить таку історичну політику, яка дозволяє їй, спираючись на історію, робити політику зараз. Так, позитивне ставлення до радянського диктатора Сталіна зараз переживає в Росії ренесанс, який є чимось більшим, ніж просто дивна ностальгія.

Нові закони Російської Федерації встановлюють односторонній патріотичний погляд на історію, підкріплений загрозою покарання. Однак не тільки Україну, а й інші держави-наступниці радянської імперії переслідує це великоросійське розуміння історії - його використовують для виправдання нових претензій Москви на панування.

До числа заслуг Штайнмаєра належить те, що він все це висловив - стримано, але виразно. І не відхиляючись від мети промови - вшанувати пам'ять жертв "німецького варварства". Таким чином він торкався теми і вимовляв речі, які в сучасній Росії воістину не є суспільним благом: сталінізм - це злий фатум, а історію не дозволяється використовувати в якості зброї.

Історичне рукостискання в Вердені

І нарешті, маючи на увазі агресивну політику Росії щодо України: пам'ять про Другу світову війну зобов'язує нас стояти за мир між країнами колишнього СРСР.

Як і раніше, бракує одного головного жесту примирення, зрозумілого для всіх нащадків тих, хто зазнав нападу 80 років тому, в усіх державах, що виникли після розпаду Радянського Союзу. За прикладом того, як тодішні канцлер Німеччини Гельмут Коль (Helmut Kohl) і президент Франції Франсуа Міттеран в 1984 році потиснули один одному руки в Вердені, на місці масових поховань жертв Першої світової війни. Це був момент, який увійшов в історію. Цей образ відразу став символом примирення, який читали і розуміли також в Бельгії, Нідерландах та інших країнах Заходу.

Нічого подібного (поки) неможливо собі уявити на полях битв в Східній Європі - ні в Волгограді, ні в Харкові, ні в Бресті. Промова федерального президента, вимовлена ​​в залі, в якому гітлерівський вермахт підписав акт про капітуляцію в 1945 році, не може замінити цей момент - але вона працює на нього.

Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.