Неочікуване, на перший погляд, рішення Володимира Путіна уперше вступити у прямий офіційний контакт з лідерами так званих "ЛНР" і "ДНР" Ігорем Плотницьким і Олександром Захарченком насправді може означати тільки одне - увага Кремля знову переключається на Україну. Те, що для розмови було обране сприятливе для впливу на громадську думку питання обміну полоненими між українською стороною і проросійськими сепаратистами - теж не випадковість. Як і те, що на сцені знову з'явилася фігура путінського кума Віктора Медведчука.

Під тиском Трампа

Причини поновленого інтересу Кремля до конфлікту з Україною серйозні. По-перше, і це головне, - це необхідність реагувати на політику адміністрації Дональда Трампа. Якщо вірити інформації The Wall Street Journal, Вашингтон пропонує ввести на всю територію Донбасу багатотисячну миротворчу місію ОБСЄ. Якщо Путін не погодиться з цією ідеєю, американці збираються надати урядові Петра Порошенка зброю, включаючи протитанкові комплекси FGM-148 Javelin ("Дроток"). Саме ця тема стала головною на переговорах спецпредставника США щодо України Курта Волкера та емісара президента Росії Владислава Суркова 13 листопада.

Те, що політику американської адміністрації щодо Україні сьогодні формують міністр оборони генерал Джеймс Меттіс і один із найближчих співробітників сенатора Джона Маккейна Курт Волкер, Москву не тішить. Погодитися на розміщення миротворців на всій де-факто окупованій території Донбасу в Кремлі не готові - це означатиме щонайменше серйозні складнощі для переміщення зброї, боєприпасів і російських військових через неконтрольований Києвом кордон.

Однак відмовитися від пропозиції Вашингтона - означає піти на серйозне загострення відносин і створити пряму воєнну загрозу для маріонеткових режимів у Донецьку та Луганську. Пропозиція щодо масового обміну полоненими дозволяє Москві відтягти час і перенести дискусію, хоча б на деякий час, у беззаперечну й виграшну гуманітарну сферу.

Сигнал Києву та Вашингтону

По-друге, пряма публічна розмова Путіна із Плотницьким та Захарченком - жорсткий сигнал і Києву, і Вашингтону: "Ми своїх не здамо!" Президент Росії в один момент підняв двох, скажімо м'яко, приватних осіб з неоднозначною репутацією до рівня глав держав. Після запровадження рубля, російських підручників, паспортів і захоплення підприємств Ріната Ахметова це - ще один крок у напрямку можливого визнання так званих "республік". Путін вважає загрозу визнання "ЛНР" та "ДНР" ефективним методом впливу на Україну й Захід. Це можливий - хоча поки й не ухвалений остаточно - козир перед президентськими виборами, які відбудуться навесні і на яких потрібно нагадати російському виборцеві, що Путін - завжди переможець і не боїться американців з європейцями.

По-третє, у самій Україні в 2019 році відбудуться президентські й парламентські вибори. Кремль також починає до них готуватися. Задача - провести до Верховної Ради дружніх депутатів, які гальмували б реформи (хоча сьогодні це, схоже, успішно робить нинішня влада) і заважали би зближенню країни з Заходом.

Поява на політичній авансцені Віктора Медведчука у цьому сенсі символічна. Довірений адвокат КДБ за радянських часів (працював "призначеним захисником" на дисидентських процесах), глава адміністрації Леоніда Кучми в період "помаранчевої революції" та, фактично, родич президента і прем'єр-міністра Росії (Володимир Путін і Світлана Медведєва - хрещені батьки його дочки) Медведчук не приховує своїх проросійських поглядів. Його головні ідеї - федералізація України і надання особливого статусу російській мові.

І хоча багато хто вважає, що у Медведчука немає жодних шансів у нинішній воєнній ситуації зіграти значну роль в українській політиці, у Кремлі з якихось причин вважають інакше. У Москві, схоже, роблять ставку на те, що до 2019 року розчарування українців нинішньою владою стане настільки сильним, що проросійські сили отримають певний шанс.

Обмін полоненими, якщо він відбудеться, має показати Україні, Америці й усьому світові, що російське керівництво може бути чуттєвим і гуманним, коли йому це вигідно. Але якщо ви цього не оціните - нарікайте на себе. На тлі загрози нових американських санкцій Путін продовжує грати ризиковану українську гру - тому що Україна була, є і залишиться головною зовнішньою (а в якомусь сенсі і внутрішньою) проблемою для Кремля.

Цей коментар є особистою думкою автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.