У мене була мрія взяти велике інтерв'ю у батька, поговорити з ним про все на світі години дві-три, поставити всі запитання, що назбиралися за багато років. Видавалось, що поспішати не варто і часу попереду ще багато. Утім, якось я все ж зробила невеличке інтерв'ю з татом для "РБК". Тоді померла Маргарет Тетчер, і я висловила головному редактору ідею присвятити програму "залізній леді" за участю мого батька. Він був одним з небагатьох росіян, хто неодноразово особисто з нею спілкувався.

Пізнє пізнання

На той час батько уже перебував у "чорних списках" більшості російських телеканалів. На мій подив, цього разу зробили виняток. Довго думали, як мені називати батька та вирішили: просто представити та далі - на "ти". Наживо ми говорили про Маргарет Тетчер, про те, чому вона 1993 року приїхала до Нижнього Новгорода, а не до Москви чи Санкт-Петербурга, як і чому вона підписала документ про передачу Гонконгу Китаю, чому виступала проти об'єднання Європи. Фрагмент цієї передачі ще можна знайти на YouTube.

На жаль, мені не вдалося дізнатися про батька більше за його життя. Так стається: ми сприймаємо наших близьких саме як близьких, не намагаємося осягнути тонкощі біографії, поглядів та здобутків. Після вбивства я, як і багато інших, знову відкрила його для себе. Почала перечитувати його книги, передивлятися чи дивитися вперше його інтерв'ю, зустрічатися з тими, хто його знав та працював з ним. І я зробила кілька відкриттів.

З губернатора у лідери опозиції

Звісно ж, я знала, що мій тато був відомим губернатором, який вперше в Росії провів малу приватизацію, передав у приватні руки вантажівки, провів земельну реформу, побудував дороги, реалізував програму "Житло для військових" тощо. Але я й гадки не мала, що газети всього світу у 1992-93 роках писали про нижньоновгородського губернатора та його реформи. На карті Росії з'явилася точка тяжіння - Нижній Новгород. У самому місті видавалася приватна газета The Nizhny Novgorod Times. Тобто туди прибувало достатньо іноземців, що існувало англомовне видання.

Тата мало хто вважав проникливим, та й сам він неодноразово зізнавався, що у людях не розбирається. Любив іронічно повторювати: "Розбиратися в людях просто. Треба спочатку всіх ненавидіти. Тоді часто матимеш рацію, а інші сприйматимуть тебе як тонкого психолога". Проте він виявився проникливим політиком, який ще у 2006 році передбачив, що будуватиме Путін.

У своїй книзі "Сповідь бунтаря", яка вийшла роком пізніше, він пише: "Зміна попиту на лідера - це зміна фази розвитку країни. Адже що характеризує сьогоднішню Росію? Ностальгія за імперією та гордістю за себе. <…> Це фаза летаргічного сну, і в цій фазі народ не потребує свободи слова, не потребує демократії, не потребує зайвих прав. У цю фазу органічно вписується Путін, тому що він сильно переживає через розпад СРСР, намагається, хоча й не дуже вдало, вирішувати справи на міжнародному рівні, демонструє всіма каналами, як він відроджує колишню міць".

І все це задовго до Грузії, Криму, війни на сході України та у Сирії. Тоді, у 2007 році, на пікові економічного розвитку мало хто слухав батька, до нього ставилися зверхньо, просто вважали невдахою з 1990-х, який не зумів вписатись у "систему". Час минув і стало очевидно, що інструменталізація імперських почуттів стала головною у путінській політиці.

Мій шлях

Тато був у опозиції майже все моє доросле житті, тобто більше 10 років. Бути у опозиції у сьогоднішній Росії, з практичної точки зору, безперспективно, а наразі й небезпечно. Це талан ідейних пасіонаріїв, тому опозиція - нечисельна. Протягом багатьох років різні люди казали мені, що тато не правий, дарма він критикує Путіна, нікому не цікавий тощо. На моє тридцятиріччя тодішній головний редактор телеканалу "РБК" виголосив тост, щоб я обрала більш правильний шлях, на відміну від батька. Після анексії Криму "правильний шлях" політичної нейтральності (хоч я завжди була людиною демократичних поглядів та розуміла, що Росія розвивається не в тому напрямкові) більше не можна було обрати.

Аж ось березень 2014 року став похмурим передвісником чогось жахливого. Тоді я сказала мамі, що це мій останній день народження, який ми нормально святкуємо. Інтуїція не збрехала. Загибель батька рік тому змусила мене обрати найбільш правильний шлях у своєму житті - не йти на компроміси у принципових питаннях та бути собою. Тато не раз жартома питався: "Сподіваюся, ти не будеш Павліком Морозовим?" Точно не буду, проте тато про це вже ніколи не дізнається.