Близько року тому угода про асоціацію між Україною та ЄС була готова до підписання. Проте останньої хвилини тодішній український президент Віктор Янукович дав "задній хід". Москва пригрозила йому тяжкими економічними наслідками у разі підписання і одночасно поманила значним кредитом країну з великими боргами, якщо вона розвернеться до Росії. Це привабило Януковича. Щоправда, викликало гнів його співвітчизників і коштувало йому посади після багатотижневих акцій протесту.

Зона вільної торгівлі буде згодом

Його наступник Петро Порошенко здійснив розворот у бік ЄС, проте опинився перед схожою дилемою - як у відносинах з Москвою, так і у внутрішньополітичному вимірі. Щоб заспокоїти Росію, Порошенко попросив ЄС відкласти до початку 2016 року зону вільної торгівлі, пов’язану з угодою про асоціацію. Він сподівається, що доти, можливо, ослабне напруга у відносинах з Росією.

Проте через це відтермінування багато українців почуваються зрадженими своїм прозахідним президентом. Можливо, що вони скоро вийдуть проти нього на вулиці. Проте, в принципі, українське керівництво не має іншого вибору. Економічно країна перебуває на межі. Росія могла би її одразу поставити на коліна. До цього додається воєнна ситуація: анексія Криму показала, що російський президент Володимир Путін за сприятливої нагоди не буде вагатися, чи захоплювати іншу країну. Його солдати вже стоять у Східній Україні. Тому зближення між ЄС та Україною відбувається в прямому розумінні під прицілом російської зброї.

ЄС не тільки дає, але й вимагає

Тому Київ і Брюссель зближуватимуться лише дуже обережними маленькими кроками. Це може стати важким випробуванням терпіння українського народу. Дилема полягає також у тому, що економічні переваги ЄС стануть помітними лише в довгостроковій перспективі, тоді як російські обмеження діють негайно.

У свою чергу, Брюссель не тільки дає, але й вимагає, а саме реформ: українські дотації сільському господарству та підтримка застарілої сталеплавильної промисловості повинні бути в довгостроковій перспективі скасовані. Також на український ринок приходитимуть західноєвропейські конкуренти і витіснятимуть місцевих виробників. Щоправда, такими є звичні процеси адаптації, які проходить кожна країна, що наближається до ЄС і хоче врешті-решт вступити до його складу. У випадку з Україною вони мають особливу гостроту.

А де альтернатива?

Тим не менше, видається, що більшість українського населення хоче пройти цей шлях. А яка тоді альтернатива? Зрозуміло, що не членство у Євразійському союзі, в будь-якому разі, не добровільне. Там Росія працює в основному погрозами, і може будь-коли забрати надані преференції. Вона діє свавільно і бере собі те, що хоче - як Крим. ЄС також не обіцяє рай, тим більше, не одразу, проте люди хоча б знають, на що вони йдуть і як протікає процес зближення. Різні європейські політики казали, що якби Україна стала членом ЄС у 2004 році, поряд з цілим рядом інших колишніх радянських держав-сателітів, то сьогодні рівень життя у ній міг би бути як у Польщі. І це значило б немало.

Не забувати про російський фактор

Але Україна не вступила до ЄС і не зможе цього зробити в прогнозованому майбутньому, оскільки це неможливо здійснити з Росією під Путіним. Чи може Росія визначати, які союзи обирати Україні? Безумовно, ні. Проте лише дурень ігнорував би російський фактор. Занадто багато стоїть на кону. Тим часом не лишається нічого іншого, як і надалі йти шляхом малих кроків, залишати відкритими можливості, а також намагатися переконати Москву, що Росії нема чого боятися зближення України та ЄС, навпаки, вона може від цього виграти. Надання особливого статусу для Східної України було б розумним кроком. Разом з тим, ЄС має стежити, аби спіраль санкцій та контрсанкцій не вийшла з-під контролю. Санкції як застереження проти порушень міжнародного права - так. Карати, щоб показати, хто сильніший - ні. Бо тоді всі залишаться у програші.