Ейфорія від повідомлення про звільнення з-під арешту журналіста "Медузи" Івана Голунова тривала зовсім недовго. На зміну їй прийшов спершу подив, а потім і жаль. Спочатку - від того, що у цього звільнення, судячи з усього, були умови. А вже наступного дня стало ясно, що, відпустивши одного конкретного журналіста, система не збирається якось мінятися ні на йоту. Що не позбавляє сенсу спроби змусити її змінитися.
Яким повинен бути справжній День Росії
У моєму ідеальному світі правильною реакцією влади РФ після звільнення Голунова була би заява Володимира Путіна (ну або хоча б Дмитра Пєскова) приблизно такого змісту: "Від імені влади хочу вибачитися перед Іваном Голуновим, якого несправедливо затримали і звинуватили у тяжкому злочині. І хотів би подякувати Голунову, оскільки завдяки йому ми розкрили корупційний нарив у МВС і продовжуємо зараз над ним працювати.
Завтра свято - День Росії, і я знаю, що багато хто святкує його на вулицях Москви та інших міст Росії. Одні підуть куштувати мед на фестивалі повидла, інші - дивитися історичні реконструкції, треті - на концерт на Червоній площі. А хтось просто вийде на прогулянку, аби порадіти звільненню Івана. Святкуймо кожен по-своєму, але всі разом, оскільки ми - один народ, одна нація".
І атмосфера справжнього свята була б, і протестні настрої виглядали б набагато менш доречними, і стільки поліції ганяти не довелося б. У дуже далекій від моєї мрії реальності вийшло інакше: спочатку спроби нацькувати журналістів одне на одного, дивна заява керівництва "Медузи" і Дмитра Муратова із закликом не йти на марш, що виглядала як частина угоди зі звільнення журналіста; узгодження (всупереч закону!) акції-спойлера; і врешті-решт - жорсткі масові затримання під час стовідсотково безневинної ходи.
Позиція влади Росії не змінилася
Трохи прогнувшись під тиском невеликої, але активної частини суспільства, влада чітко дала зрозуміти, що жодних принципових змін у відносинах із суспільством далі не буде. Глава МВС Росії Володимир Колокольцев, оголошуючи про звільнення Голунова, ужив дивне формулювання, якого не існує у Кримінально-процесуальному кодексі Росії, - "у зв'язку з недоведеністю участі у скоєнні злочину". Можливо, це була обмовка, але знакова: держава справді розписалася не у скоєному стосовно журналіста злочині, а лише в недбалому його оформленні, яке завадило завершити розпочате й уникнути скандалу.
І ось усе продовжується: ще вчора одні поліцейські підкидали наркотики Івану Голунову, а наступного дня інші фабрикуватимуть протоколи про затримання, у тому числі і його колег. Я сам колись побував у статусі затриманого і бачив, як під копірку ліплять ці папірці. А потім суд ухвалює за ними рішення. Днями Леонід Волков отримав 15 діб за те, за що відсидів уже 20, - це, звичайно, не 20 років таборів, але це результат такого ж фабрикування, проти якого всі ці дні на вулиці виходили сотні людей. Чи припинять підкидати наркотики після справи Голунова? Навряд чи. Ну а якщо і припинять, то знайдуть інший спосіб сфабрикувати справу.
Влада не збирається слухати і чути суспільство
Я був на марші і на власні очі бачив, як поліція, часто досить грубо, затримує абсолютно мирних громадян. Затримували журналістів - так, їх було багато серед учасників акції, і багато хто, у тому числі і я, ішли як звичайні громадяни, - але брали й тих, хто працював.
Одного з них прямо поруч зі мною затримали під час телефонної розмови з віце-мером Москви Олександром Горбенком, який ще кілька годин тому, як стверджують ті, хто вів з ним переговори, обіцяв, що все буде мирно. У цій жорстокості, у цій агресії цілком відчувалася помста за публічне приниження, якого МВС зазнало напередодні. У ній звучало те, що святкувати День Росії треба лише за визначеним владою сценарієм, у відведених місцях і не інакше.
Влада не збирається слухати і чути суспільство на регулярній основі - не для того знищувалися або вихолощувалися призначені для цього інститути, винаходилися різноманітні громадські симулякри. Відступаючи на крок, влада вважає своїм обов'язком повернутися на втрачені позиції. Скажімо, Єкатеринбург, успіх якого напевно надихав у ці дні москвичів: так, там іде погоджувальний процес щодо будівництва храму, але водночас була відкрита кримінальна справа проти захисників скверу.
Усе не даремно
Утім, це зовсім не означає, що відстоювання своїх прав не має сенсу. Навпаки, минулі дні показали, що навіть не маючи жодного плану, жодної організації, жодних лідерів і жодних чітких перспектив можна захистити свої права. Або, як було в даному випадку, права колеги.
Так, ми знаємо, що звільнення Івана Голунова стало результатом закулісних домовленостей. Але такий діалог був би неможливий без громадського тиску, він створює і можливість переговорів, і переговорну позицію. Як себе потім поводили учасники цих переговорів і як вони вплинули на подальший розвиток подій, - окреме питання, але воно аж ніяк не позбавляє сенсу правозахисну кампанію.
Помилкою було би вважати, що ті, хто виходив на вулицю, просили якоїсь милості в Путіна. Можливо, її просили ті, хто витягав свого заручника, - до них навряд чи можна пред'явити за це претензії. Однак інші дуже активно, із неймовірною хоробрістю й завзяттям, створювали владі дискомфорт. Вони не просили, вони саме змушували, виводили на чисту воду і здійснювали тиск. Під яким, що б там не говорили і не вважали, прогинається і російська вертикаль.
Олександр Плющев - російський журналіст, інтернет-експерт і блогер.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.