Ердоган неймовірно все ускладнює у відносинах з ЄС. Попри дуже великі сумніви в його політиці, Єврокомісія досі не припинила переговори про вступ Туреччини до ЄС. Щоб ще такого мав зробити турецький президент, щоб Брюссель дав стоп-сигнал. Десятки тисяч звільнень і ув’язнень після спроби путчу, придушення вільної преси - чи цього ще недостатньо?
Навіть нинішній вотум Європарламенту вийшов доволі поблажливим. Переговори про вступ вимагають тимчасово призупинити, але не припинити. Адже в такому разі колись, можливо, довелося би знову заручитися підтримкою всіх країн ЄС, аби відновити переговори. Тим часом настрої в Європі і без того не вельми сприятливі щодо питання членства Туреччини в Євросоюзі.
Резолюція Європарламенту не є обов’язковою для виконання ані для Єврокомісії, ані для Ради ЄС. А в європейських столицях немає особливого бажання вдаватися до радикальних кроків. Не в останню чергу це пов’язано з побоюванням, що Анкара знову почне пускати біженців у Європу. З огляду на це, резолюція є нічим іншим як лише символом, причому досить безпорадним. Із неабияким задоволенням Ердоган ще напередодні сказав, що резолюція нічого не важить для нього. І з точки зору практичних наслідків, він має рацію.
Смертна кара була би останньою краплею
У питанні, як далі розвиватимуться відносини між ЄС і Туреччиною, все нині в руках Ердогана. З політичних питань він на жодні поступки не готовий. Насамперед це стосується змін до антитерористичних законів. Тепер він йде у контрнаступ і вимагає від Брюсселя офіційно визначитись до кінця року, чи буде продовжено переговори про вступ. В іншому разі він обіцяє винести це питання на референдум у Туреччині. При цьому Ердоган не приховує своєї байдужості до Європи. Він міг би взагалі одним розчерком пера перекреслити переговори про вступ, запровадивши знову смертну кару у Туреччині. Тоді у Брюсселя просто не було би вибору.
Що ж Туреччині може запропонувати Росія?
Як у цій ситуації поводитися Європейському Союзу? Всім інституціям у Брюсселі, реагуючи на нескінченні провокації з боку турецького президента, не слід забувати, що йдеться не лише про Ердогана. Йдеться про сигнал цілому 80-мільйонному народові, чимало з яких думають зовсім інакше, ніж президент. Остаточне зупинення переговорів, якщо воно буде ініційоване Брюсселем, позбавить їх будь-якої надії.
Незалежно від політичного курсу Ердогана багато що говорить проти повноцінного членства Туреччини в ЄС і за співпрацю на дещо нижчому рівні. Але процес зближення, тим не менше, не є хибним. Він є стимулом для численних внутрішніх реформ. Той факт, що Ердоган багато з них знову нівелює, не означає, що весь процес не має сенсу. Зовсім навпаки. І що би не свистів Ердоган про те, що він може знайти собі й інших партнерів: що ж такого можуть запропонувати йому Москва або Пекін? Вони хіба що можуть дати йому спокій у питаннях внутрішньої політики. Але з економічної точки зору Європейський Союз є набагато привабливішим партнером.
Отже: добре, що Європарламент дав чіткий сигнал, але не хоче втрачати останній канал зв’язку. І Євросоюзу загалом слід залишатися прагматичним і мати терпіння. Це - обов’язок перед людьми в Туреччині. Колись настануть часи і після Ердогана.