Минулий тиждень приніс добрі новини для безпекової ситуації Східної та Центральної Європи та України. Утім, можливо, він був одним із останніх хороших тижнів. Доброю новиною стало те, що Європейський Союз у черговий раз подовжив санкції, які є його спільною з Америкою відповіддю на напад Росії на Україну. Добре й те, що ЄС намагається врятувати угоду про асоціацію з Україною. Перед цим її відмовилися підтримувати Нідерланди - через негативні результати референдуму. Та тепер глави держав та урядів країн Євросоюзу узгодили, що документ не обіцяє Києву членства чи військової підтримки. Це має додати нідерландському парламенту сміливості для ратифікації асоціації. На цьому добрі новини закінчуються. Адже поки що не зрозуміло, чи стане парламенту в Гаазі тієї сміливості з огляду на вибори, заплановані на березень наступного року. Якщо ні, це стане тріумфом (президента РФ, - Ред.) Володимира Путіна - не меншим, ніж вплив на вибори президента США.

Як-не-як, а боротьба за асоціацію ЄС з Україною, яку корумпований президент за інструкцією Москви хотів повернути до гравітаційного поля колишньої Російської імперії, й була приводом для демократичної революції на київському Майдані Незалежності. Вибір українців на користь Заходу став, своєю чергою, приводом для російських каральних операцій 2014 року: анексії Криму та вторгнення до промислового Донбасу. Відтоді Україна, перебуваючи фактично в стані війни, просунулася вперед у реалізації вражаючої програми реформ. Вільні вибори, оприлюднення можновладцями своїх великих статків - цього вже досягнуто, попри те, що олігархи досі чинять спротив. Якщо ЄС зараз попри все це порушить свою обіцянку асоціації, за яку між тим загинули вже десять тисяч людей, сигнал буде зрозумілим: через 25 років після розпаду СРСР Європа знову запускає в дію брежнєвську доктрину - вимогу Москви щодо обмеженого суверенітету країн-сусідів Росії.

Багато небезпечних моментів збігаються в часі. Поки Росія розміщує біля Калінінграда ракети, здатні нести, зокрема, й атомний заряд, президентом США стає людина, яка розглядає зовнішню політику, схоже, радше в категоріях ділової угоди, ніж вірності союзникам. Представлений Дональдом Трампом на посаду майбутнього держсекретаря Рекс Тіллерсон, голова нафтового концерну, який через санкції проти Росії втрачає важливі бізнес-можливості, вже висунув вимогу взяти й відправити до чорта обмеження, які погано впливають на доходи його компанії.

Схожа риторика лунає і з Європи. Італія, Угорщина та Словаччина пропустили подовження санкцій лише стиснувши зуби. За те, що ЄС попри все не відступив від власного курсу, треба завдячувати спільним зусиллям Франції та Німеччини. Але й цьому скоро може бути покладено край. Французький президент Олланд іде з посади, а найімовірніші кандидати у його наступники, можливо, не продовжуватимуть його політику опору неоімперіалізмові Москви. Кандидат від консерваторів Франсуа Фійон висловлює своє захоплення Росією, а партія його конкурентки, популістки Марін Ле Пен позичає в росіян гроші.

Східна та Центральна Європа разом із Україною потрапляють таким чином у зону гострого ризику. Якщо спочатку Америка, а потім і Європа наступного року скасують санкції, аби відкрити шлях до таких оборудок з Росією, у яких Трамп бачить себе фахівцем. Якщо майбутній президент, крім того, як він уже натякнув, зробить американські гарантії захисту в рамках НАТО предметом торгів, з прилавка може піти не лише Україна. Подарунком до пакету слідом за нею можуть потрапити й інші колишні радянські республіки. Це стало би поділом Європи великими державами, подібному до того, що відбувся колись у Ялті (у 1945 році, - Ред.).

Усе не обов'язково має статися саме так. Можливо, саме тому, що він - бізнесмен, Трамп не розпродаватиме союзників Америки за безцінь, усупереч всім побоюванням. Можливо, Фійон, судитиметься йому стати президентом Франції, керуватиметься консервативними інстинктами відданості й віри. Можливо, він намагатиметься навпаки стабілізувати виконання Європою функції підтримання порядку, замість того щоб руйнувати її. Утім, більше ніж лише теоретично можливо, що ця надія зрештою виявиться примарною. І тоді на Францію в курсі на стримування Москви покладатися можна буде так само мало, як і на Америку й Великобританію. А народи між Німеччиною та Україною опиняться один на один у протистоянні з Росією.

Німеччині в цьому разі доведеться відповісти для себе на низку непростих запитань. Чи зможе вона продовжувати чинити опір зазіханням Москви на Україну, якщо єдності Заходу настане кінець? Самостійно, без ядерної держави Америки, у ЄС, що розвалюється? І якщо вона здасть Україну, то що робити, якщо наступними стануть інші "губернії" колишньої московської імперії - Латвія, Естонія, Польша? Чи зможе Німеччина в цьому разі протистояти спокусі укласти якусь компромісну угоду з Росією, як у темні старі часи пакту Молотова-Ріббентропа, поділу "суміжної Європи" між Берліном та Москвою? Чи стане в Німеччини сили та волі відкинути подібну пропозицію, якби вона її отримала? І якщо так, то як і, передусім, як швидко Німеччині треба буде в цьому разі готуватися до того дня, коли їй економічно, ідеологічно й військово доведеться або самій утримувати позиції, або ж у союзі хіба що з невеликим загоном балтійців та поляків? Можливо, такий день уже близький. Багато що має бути продумано.

Конрад Шуллер, політичний кореспондент Frankfurter Allgemeine Zeitung у Польщі та Україні 

Без права перепублікації. © Frankfurter Allgemeine Zeitung GmbH, Франкфурт-на-Майні

Сайт Frankfurter Allgemeine Zeitung