Раптом все пішло дуже швидко. Ще якихось неповних три тижні тому все у Великобританії, здається, було гаразд: економіка поступово зростала, безробіття було на рекордно низькому рівні. Господар службової квартири на Даунінг-стріт прем’єр Девід Кемерон мав всі підстави радіти, що у свою другу каденцію він спирається на стабільну парламентську більшість і не має потреби у коаліційних партнерах. Відокремлення Шотландії в останній момент вдалося відвернути, ситуація у Північній Ірландії переважно спокійна.

Утім, за одну ніч народ перевернув все догори дригом, а Девід Кемерон опинився перед купою уламків. І в цьому винен він сам: до останнього моменту він сподівався, що переможе на референдумі, а набридла дискусія про відносини з ЄС, яка вже десятиліттями точиться всередині його партії, принаймні на якийсь час зникне з порядку денного.

Кемерон перед купою уламків

Проте замість того, щоб докласти зусилля до віднайдення порозуміння всередині партії, Кемерон загрався в азартні політичні ігри і призвів країну до кризи: після ініційованого ним референдуму фунт впав до історичного мінімуму, у Лондоні, де більшість була проти Brexit, паніка. Шотландія погрожує відокремленням. Опозиційну Лейбористську партію роздирають протиріччя, на політичній арені ледь не щодня хтось іде у відставку, немов тікаючи з корабля, що йде на дно: Борис Джонсон, Найджел Фараж, а тепер і Андреа Лідсом.

Взагалі-то, як зазначено у партійному статуті, у разі відставки голови партії його наступника обирають на загальнопартійному конкурсі. Партійцям мали дати декілька тижнів часу, аби обрати нового голову. Основних претенденток було двоє: міністерка внутрішніх справ Тереза Мей, яка виступала за те, щоб залишитися в ЄС, і Андреа Лідсом - прихильниця Brexit, яка зробила собі ім’я саме на агітації перед референдумом. Несподівана відмова Лідсом, про яку вона заявила у понеділок, 11 липня, сплутала всі карти. І партія прийняла швидке рішення: нового кандидата не буде, Мей стане новою лідеркою партії та прем'єркою.

Партійні вибори - лише умовна демократія

І правильно. Пересічний член Консервативної партії - це все одно не репрезентативний зріз населення. Він старший і "біліший" за середньостатистичного британця, мешкає переважно на півдні країни. Голосування всередині партії все одно не додало би легітимності новій прем'єрці. Крім того, не було жодного сенсу у тому, щоб Девід Кемерон іще декілька тижнів залишався би на посаді як "кульгава качка". Добре, що все вирішилося так швидко, і Кемерон спакував свої валізи. Вже у середу кермо перебере його наступниця.

Більш чесно було б, якби Кемерон від самого початку дав зрозуміти, що у випадку Brexit він подасть у відставку. Тоді британці мали би хоч приблизне уявлення про те, яку хвилю здійме їхнє голосування на референдумі. Натомість він до останнього запевняв, що доведе до кінця те, що затіяв, і вестиме з ЄС відповідні переговори.

Глибока криза довіри

Саме така нечесність і є причиною нинішньої кризи: політикам не довіряють в принципі. Голосування за вихід з ЄС для багатьох не мало нічого спільного з європейською спільнотою. Йшлося передовсім про те, щоби показати уряду у Лондоні середній палець. Тому що люди почуваються так, немов вони опинилися на узбіччі глобалізації, гадають, що країною правлять лише в інтересах еліт у мегаполісах та банкірів з лондонського сіті.

Уряд не може ігнорувати такі упередження, а тому Тереза Мей має рацію, коли чітко заявляє про свою позицію: Brexit означає Brexit - жодного повторного референдуму, жодних дострокових виборів. Принаймні у найближчому майбутньому. Вона пообіцяла примирити країну і обмежити вплив "великого бізнесу" на політику. Подивимося, чи стане у неї на це часу з огляду на складні переговори щодо виходу Великобританії з ЄС.

Натомість Девід Кемерон увійде в історію країни як трагічна фігура на чолі уряду: як той, на чиїй совісті вихід з Євросоюзу при тому, що сам він цього виходу взагалі-то не хотів.