1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Якби Росія не анексувала Крим. Погляд із Москви

Олег Кашин
Олег Кашин
27 лютого 2016 р.

Напередодні другої річниці висадки російських військових у Криму Олег Кашин розмірковує про те, чи могла б історія скластись інакше. Коментар незалежного журналіста спеціально для DW.

Фото: Reuters/A. Bainozarov

Люди у Севастополі постояли на площі і розійшлися. Демонстранти в Сімферополі поштовхалися біля кримської верховної ради і також розійшлися. Так, хтось вивісив над будівлею російський прапор, але приїхала міліція, прапор зняла, прапороносця не упіймала.

Якби...

Російські телеканали показують Аксьонова, Чалого - вони щось говорять патетичне, але з кожним днем слухати їх менш цікаво. Крим заспокоюється, і вся Україна також приходить до тями. Очільники контрреволюції, харківські Кернес і Добкін, спочатку боязко, а потім у повний голос переприсягають новій владі. Господар Донбасу Рінат Ахметов щось каже про те, що потрібно почути Донбас, але що він має на увазі - незрозуміло. У Донецьку також все спокійно. У великому красивому аеропорту сідають рідкісні літаки: люди прибувають в гості до родичів або на матчі "Шахтаря". Взагалі-то, Донбас не найпопулярніший туристичний напрямок.

Ще одна суттєва деталь - всі живі. Список загиблих обмежений лютневою київською "небесною сотнею", і ті люди, яких тепер називають кіборгами або героями АТО, залишилися живими та дедалі більше часу проводять на Майдані, вимагаючи притягнути до відповідальності вже нову владу.

Олег Кашин, російський журналістФото: privat

У містах Донбасу немає зруйнованих будівель, у незруйнованих будівлях живуть ті, кого насправді давно поховали. Десантники Псковської дивізії також прожили рік без втрат і тепер готові до висадки у Сирії, якщо там знадобиться наземна операція. В Одесі в Будинку профспілок підвищено орендну плату, орендатори незадоволені і обурюються. У далеких Нідерландах ніхто не знає, де розташоване місто Торез, і чому це може бути комусь цікаво.

Якщо так фантазувати, то уявити таку весну 2014 року нескладно. На рівні риторики все могло би бути як зараз - в Москві лякали повторенням майдану в Росії, розповідали би про українських радикалів, які от-от почнуть всіх різати, а в Україні ловили би російських агентів, забороняли би російське кіно та влаштовували обструкції співачці Ані Лорак, оскільки вона підтримувала Януковича. Паралельно, звісно, торгувалися би через газ, обговорювали оренду військової бази в Севастополі та долю кредиту, який Янукович встиг взяти перед втечею. Про все би домовилися, але нерви би один одному потріпали.

Неминучість під виглядом випадковості

Так, це все легко нафантазувати. От тільки зараз є якісь речі, які немає куди подіти. І постмайданну енергію України, і російське бажання реваншу за "найбільшу геополітичну катастрофу" 1991 року, бажання і народне, масове, і особисте Путіна. Він, тільки-но відсвяткувавши свою Олімпіаду, вийшов до тої весни на властиву всім вождям його типу фінішну пряму, коли вже хочеться думати лише про те, як би вписати своє ім'я в його історію.

Найбанальніша метафора - про рушницю, яка висить на сцені в першому акті. Якби вона не вистрілила так, як це сталося весною 2014 року, вона вистрілила би інакше. Неминучість полюбляє і вміє маскуватися під випадковість чи випадкову плеяду випадковостей, і завжди є ті, хто вірить, що якби Гаврило Принцип тоді не вистрілив, все б сталося інакше. Не сталося б, не треба ілюзій.

І колишня РСФРР, і колишня УРСР надто переповнені внутрішніми протиріччями, системоутворюючим лицемірством, замороженими конфліктами та іншими явищами того ж порядку. Та легкість, з якою ці держави в 1991 році з'явилися на політичній карті світу, була надто оманлива - рушниця таки залишилися висіти, і всі подумали, що Чехов з приводу рушниці помилявся, але ні, просто це був не останній акт.

Протиріччя вимагали того, щоб їх розв'язали, і весна 2014 року відкрила шлях обом країнам - одній до перетворення в європейську національну державу, іншій - до позбавлення від імперської долі (і, можливо, в епілозі - також до перетворення в європейську національну державу). Через кілька поколінь все забудеться, і, можливо, дві країни навіть подружаться. Сусідки все-таки.

Чи могло все обійтися мирно - це вічне питання, яке супроводжує всі війни. І щоразу відповідь - так, звісно, могло, але чомусь не обійшлося. Чомусь рушниця вистрілює щоразу. Напевно - чари. І тут вже потрібен не Чехов, а Гоголь - він більше розумівся на магії. І ще він, на відміну від Криму, спільний, і його ні Росія в України не забере, ні Україна в Росії.

Нерухомість за безцінь: українці втрачають майно в Криму (26.02.2016)

02:27

This browser does not support the video element.

Пропустити розділ Більше за темою

Більше за темою

Пропустити розділ Топтема

Топтема

Пропустити розділ Більше публікацій DW

Більше публікацій DW