Валюті євро виповнилося 20 років! Йдеться не про банкноти з зображенням різних європейських архітектурних стилів - вони, а також монети з національними символами країн Єврозони, надійшли в обіг 1 січня 2002 року. А за три роки до того, 1 січня 1999 року, грошова одиниця євро в рамках поступового та технічно бездоганно підготовленого переходу була офіційно запроваджена в безготівковий обіг: на неї перерахували курси акцій та облігацій на європейських біржах, банки почали відкривати рахунки та здійснювати грошові перекази в євро.

Підбиваючи підсумки двох минулих десятиріч, треба чітко розрізняти дві речі: євро як платіжний засіб та Європейський валютний союз (Єврозона) як політико-економічне об'єднання країн-членів ЄС, що на неї перейшли.

Безумовний успіх платіжного засобу

У першому випадку успіх повний та безумовний. У другому йдеться про історично безпрецедентний експеримент, що триває та який в цілому можна вважати вдалим, хоч минулі роки й особливо гостра боргова криза останніх кількох років виявили цілу низку кардинальних помилок початкової концепції, виправляти котрі довелося й доведеться вже під час реалізації.

Те, що євро відбувся як платіжний засіб, очевидно і розгорнутих доказів не потребує. Замислена багато в чому як наступниця легендарно твердої німецької марки (символом цього стало розміщення штаб-квартири Європейського центрального банку у Франкфурті-на-Майні, де розташований також Німецький федеральний банк), єдина європейська грошова одиниця відразу стала другою за важливістю після долара США резервною валютою.

Євро охоче зберігають, приймають та обмінюють всюди в світі. Так, обмінний курс європейської грошової одиниці протягом 20 років значно коливався: спочатку євро коштував більше за долар, потім менше, потім набагато більше, зараз - помірно більше. Однак для країн, що перейшли на євро, найбільше значення має не зовнішня, а внутрішня стабільність спільної валюти: низька інфляція. А вона в Єврозоні стабільно низька, навіть мінімальна.

Взагалі головна економічна задача будь-якого валютного союзу полягає в тому, щоб стимулювати торгівлю та виробничу кооперацію між його членами, позбавляючи фірми валютних ризиків та витрат при конвертації експортної виручки. З цією задачею єдиний платіжний засіб чудово порається: країни Єврозони торгують сьогодні переважно між собою.

Неоднозначні підсумки валютного союзу

Більш неоднозначним виглядають двадцятирічні підсумки валютного союзу. З одного боку, число його членів зросло за ці роки з початкових 11 до теперішніх 19 держав ЄС, що свідчить про привабливість проекту. З іншого боку, після 2014-2015 років процес розширення Єврозони загальмував, нових членів поки не очікується.

Це значною мірою пов'язано з важким досвідом боргової кризи, що почалася в Єврозоні 2009 року та тривала кілька років. На межі банкрутства тоді опинилися Греція, Ірландія, Португалія, Кіпр. Їм усім довелося просити допомоги у Євросоюзу та Міжнародного валютного фонду, переходити на режим жорсткої бюджетної економії, у прискореному темпі та під іноземним контролем проводити болісні реформи. Зовнішня допомога, хоч і на менш жорстких умовах, знадобилася також Іспанії. У якийсь момент на межі небезпечної кризи стояла й Італія.

Деяким країнам тверда валюта виявилась не до снаги

Усе це відбулося тому, що ці країни тою чи іншою мірою виявилися не готовими жити з твердою, як німецька марка, валютою. Адже ця твердість, з одного боку, забезпечує (завдяки низькій інфляції) спокусливу дешевизну кредитів, але, з іншого боку, потребує інноваційної економіки, оскільки позбавляє такого легкого інструменту штучного підвищення конкурентоздатності вітчизняного бізнесу, як регулярна девальвація національної валюти.

Європейський валютний союз можна умовно порівняти з європейською Лігою чемпіонів. Грати в цій лізі - справа дуже престижна та, головне, прибуткова, але не кожен футболіст фізично та ментально готовий до тих навантажень і вимог, з якими він тут стикається. Для низки переважно південних країн Єврозони той рівень фінансової дисципліни та економічної ефективності, котрі задали переважно північні країни на чолі з Німеччиною, виявився, особливо спочатку, явно непосильним.

Помилки батьків-засновників

Батьки-засновники Європейського валютного союзу не врахували цього, підписуючи в 1992 році Маастрихтський договір. Вони були надхто захоплені політичною ідеєю єднання Європи та недооцінили фінансово-економічні відмінності між "тевтонцями" та "латинянами". Їм і на думку не спадало, що якась країна може з часом захотіти відмовитися від спільної валюти, і вони не потурбувалися про створення правового механізму виходу. І, звісно ж, припустилися дуже серйозної помилки, прийнявши в Єврозону 2001 року явно не готову до цього Грецію.

Однак зараз міркувати про всі ці помилки - справа чисто академічна і продуктивна хіба що для тих, хто також думає про створення валютного союзу (як-от Росія та країни ЄврАзЕС). Все, проїхали! Єврозона існує вже 20 років і за цей час виправила, часто методом спроб та помилок, чимало дефектів початкової конструкції, створила механізми фінансової стабілізації, набула досвіду допомоги слабшим.

Цей коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.