18 березня 2016 року в Москві відсвяткують другу річницю церемонії, на якій Крим офіційно включили до складу Росії - мітингом-концертом на Васильєвському узвозі під гаслом "Ми разом!". Гасло, за ідеєю, трохи дивне. Адже в тому, що "разом", начебто ніхто в Росії сумніватися не повинен.

"Приєднання" замість "анексії"

Нещодавнє опитування "Левада-центру" зафіксувало невелике зменшення кількості тих, хто дотримується думки, що "приєднання" Криму було правильним: у 2014 році таких налічувалось 89 відсотки, а нині - 82. Число тих, хто вважає, що події дволітньої давності принесли Росії більшої шкоди, ніж користі, сягає 20 відсотків. Це, взагалі, немало, враховуючи те, яке значення надають кримській темі в Кремлі.

А таке значення є дуже великим. Достатньо сказати, що навіть для опозиційних партій, котрі сподіваються провести хоча б кілька депутатів до Держдуми на вересневих виборах, головною неофіційною умовою стало публічне проголошення згоди з тезою "Крим наш"! Саме тому, Лев Шлосберг, який неодноразово називав приєднання анексією, не був обраним лідером "Яблука", незважаючи на високу популярність. Замість Шлосберга "партію Явлинського" очолив маловідомий політик з Карелії Емілія Слабунова. Незабаром вона сформулювала гнучку офіційну позицію партії: "Крим було анексовано, але для рішення кримського питання знадобиться новий референдум під міжнародним контролем". Котрого в найближчому майбутньому очікувати не доводиться.

Кінець ейфорії?

Втім, ідеологічний мобілізаційний ресурс кримської теми сьогодні явно не той, що існував навіть рік тому. Пропозиція "повернути Крим Україні" популярністю, звичайно, не користується. Але й кримська ейфорія 2014 року явно минула. Поступитися чим-небудь заради кримчан росіяни не готові. Ідея, яку пропонувала низка прокремлівських політиків, запровадити "податок солідарності" для фінансової допомоги Криму, була миттєво похована. Сплачувати його в тій чи іншій формі погодилися лише 15 відсотків росіян.

Якщо вірити офіційній туристичній статистиці, два курортних сезони, які пройшли в Криму під російським триколором, не призвели до економічного підйому на півострові. Спроби держави будь-яким чином затягнути маси росіян на відпочинок до Криму особливим успіхом не увінчалися й досі. Міжнародні санкції, блокада з боку материкової України та загальна несприятлива для Росії економічна кон’юнктура перетворили його на поки що ще не занадто серйозне, але все ж таки помітне навантаження для державного бюджету.

Мені здається, що в очах російського суспільства Крим став просто ще одним дотаційним регіоном зі своїми проблемами - такими як Мордовія, Тува чи Алтай. Розрахунок Кремля на те, що громадяни тепер будуть вічно вдячні владі за "повернення Криму до рідної гавані" та завжди схвалюватимуть її дії, видався, м’яко кажучи, наївним. Крим тепер там же, де й "боротьба з олігархами", "енергетична наддержава", Саакашвілі з його краваткою та олімпійські ігри в Сочі - у минулому. Там же незабаром, швидше за все, опиниться й "антитерористична операція ПКС Росії в Сирії".

Безкінечний серіал

Це зовсім закономірно. Кілька років тому російський політолог Лілія Шевцова помітила, що дедалі більш недемократичний режим у Росії й надалі потребує демократичної за формою легітимації. Це змушує керівництво країни постійно переконувати населення в тому, що саме тільки воно зможе гідно управляти країною - без обмежень у часі та термінах. І якщо з 2000 по 2008 рік на тлі безпрецедентного економічного росту громадяни з радістю вірили Кремлю, то, починаючи від кризи 2008 року, ресурс легітимності там стали дедалі частіше шукати в зовнішній політиці, точніше, в протистоянні з Заходом.

Відмовившись навіть від недосконалої демократії єльцинської доби, правителі Росії поставили себе в положення виробників нескінченного серіалу під назвою "Країна піднімається з колін". А громадян все одно непокоїть безробіття та криза в системі охорони здоров’я, пенсій та рівень освіти, який падає, девальвація рубля та подорожчання бензину.

Це зовсім не означає, що вони готові завтра вийти на вулиці з вимогами змінити владу. Навпаки, росіяни побоюються змін, що в країні стане ще гірше. Вони начебто згодні заново проголосувати за Путіна, тому що за п'ятнадцять років їх привчили: йому альтернативи не знайти. Але все одно немає жодної гарантії, що завтра вони не почнуть думати інакше.

Фірмова страва російської телевізійної пропаганди - безвідповідальність під соусом цинізму - отруїла не лише мізки громадян, але й життя влади. "Крим наш!" - натхненно стверджує вона. "Так, - відповідає середньо статичний росіянин. - Ну й що?" А це означає, необхідно терміново вигадати новий сценарій нової частини серіалу, що не має кінця.

Автор: Костянтин Еггерт - російський журналіст.Автор щотижневої колонки на DW.