Британці називають його "білявою бомбою". І у цьому прізвиську немає жодної спокусливої ноти, надихнула радше його яскрава зачіска та пробивна політична сила. Риторика Бориса Джонсона під час виступів не залишала місця для чиїхось інших слів. На з’їздах партії консерваторів його гострі ремарки зустрічали аплодисментами. Він уміло заманював прихильників у свої тенета, а потім ще й скручував їх, поки вони йому довірливо усміхалися. Він завойовував увагу публіки потоком каламбурів, цитат на латині, компліментами й жартами над противниками. Деякі британці обожнювали його за це.

Brexit на його совісті

Саме Борис Джонсон доклав максимум зусиль для того, щоб прихильники виходу Великобританії з ЄС перемогли на референдумі. Він винен у тому, що його країна обрала Brexit. Винен у цьому й Девід Кемерон. Ще чинний прем’єр-міністр усвідомлював, що його шанси на перемогу помітно знизилися після того, як Борис Джонсон після довгих роздумів долучився до кампанії за Brexit. Навіть його друзі не сумнівалися в тому, що колишній мер Лондона керувався чимось іншим, аніж особистим гонором. Суперництво між Джонсоном і Кемероном розпочалося ще в шкільні та студентські роки в Ітоні та Оксфорді. І Борис завжди хотів стати "королем світу".

Джонсон - геній популізму. І йому байдуже, де і як застосовувати свої таланти. Ще вранці перед референдумом він прогулювався лондонським рибним ринком, перед камерами поцілував окуня і одягнений у білий робочий халат усіляко робив з себе посміховисько. Але секрет полягає в тому, що публіка, схоже, після цієї вистави за нього таки проголосувала. Борис міг би успішно зайнятись продажем вживаних авто, нерухомості у жалюгідному стані або знецінених акцій і заробив би на цьому мільйони. Але в політиці ця людина є зайвою.

Факти вже не обов'язкові

Деякі публіцисти вже заговорили про еру "пост-фактів" з огляду на брехню і перекручування, які лунали під час кампанії за вихід Великобританії з ЄС. Поки що це лише претензійний інтелектуальний термін, що означає кінець достовірної аргументації в політиці. З правдою у Джонсона, до речі, вже давно проблеми. На початку своєї кар’єри, коли він працював журналістом у Брюсселі для британського бульварного видання, то у своїх матеріалах впродовж років систематично опускав Євросоюз нижче плінтуса. Історії він вигадував довільно, а факти підрихтовував так, щоб вони пасували до контексту. Це було доволі смішно, і зрештою ніхто вже не мусив купувати Telegraph.

У політиці, однак, цей смішний брехун небезпечний. Чималій кількості громадян важко відрізнити реальну ситуацію від картинки в телевізорі. Перемога за тим, хто зуміє їх розважити. І неважливо, наскільки необґрунтовані і абсурдні його аргументи. Паралелі з кандидатом у президенти США Дональдом Трампом - не випадкові. Зрештою, однопартієць та найближчий соратник Джонсона під час кампанії за Brexit Майкл Ґов встромив Борису ножа в спину, бо засумнівався, що отримає обіцяну посаду у новому уряді. Тож Ґов несподівано запропонував у прем'єри свою кандидатуру. Його горезвісна ненадійність спричинила провал Джонсона. Вищі сили, схоже, зжалилися над Великобританією.

Небезпечні популісти

Знавці, які пам’ятають Джонсона ще у ролі мера Лондона, знали вже давно, що "білява бомба" не придатна для високих політичних посад. Одна біографка недавно написала, що він не читає документів, ненавидить деталі, слабкий у прийнятті рішень та загалом лінивий. Британці "купилися" на популіста під час кампанії за Brexit, який тепер скидає з себе будь-яку відповідальність та не має наміру розбиратися з наслідками того, що наробив. Британські газети вигадали назву Boris-Coni з натяком на колишнього італійського прем’єр-міністра Берлусконі. Він також непогано розважив свою країну, одночасно нашкодивши їй. Борису Джонсону це вдалося навіть без того, щоб ставати прем’єром.