Земна атмосфера виконує своєрідну функцію скла в теплиці: повітря пропускає сонячне тепло й, водночас, не дає йому випаровуватися назад у космос. Утримують інфрачервоне випромінювання, що утворюється від нагрівання земної поверхні, багатоатомні гази. До них, зокрема, належить і “головний ворог атмосфери” парниковий газ двоокис вуглецю. Але справа в тому, що впродовж минулого століття в процес теплообміну в природній теплиці грубо втрутилася людина. Шість мільярдів тонн СО2 викидають щороку в повітря димарі промислових підприємств, електростанцій, пічного опалення, випускні труби автомобілів... З часів останнього льодовикового періоду концентрація двоокису вуглецю в атмосфері Землі подвоїлася. За якихось сто років цей показник може зрости ще вдвічі, попереджають експерти Міжурядової комісії зі змін клімату. Це означатиме, що “скло” нашої земної “теплиці” ставатиме все менш прозорим, тобто, затримуватиме дедалі більше тепла. Упродовж наступного століття середня атмосферна температура збільшиться від одного до шести градусів Цельсія. Загальне потепління загрожує обернутися не тільки банановими плантаціями в Скандинавії, а й епідеміями тропічних хвороб, або небаченими цунамі, які змиватимуть усе на своєму шляху...

Хоч би які жорсткі норми встановлювали міжнародні конвенції із захисту клімату, зменшення викидів “парникових газів” радикально оздоровити атмосферу не зможе. Науковці давно розмірковують над проблемою, що робити з уже накопиченим у повітрі СО2. Одна з ідей - розчинити двоокис вуглецю в океані. Те, що це в принципі реально, довела остання експедиція німецького науково-дослідницького судна Polarstern. Кореспондент Йрон Пітчке повідомляє:

“Океан на кордоні з Антарктидою. Тут, на 50-му градусі південної широти, за 2200 кілометрів від Кейптауна, на борту найсучаснішого криголама Європи зібралися науковці семи європейських країн. Експеримент, який вони здійснюють, спрямований на зменшення концентрації СО2 в повітрі. “Для цього, - пояснює один із керівників групи, німецький дослідник Віктор Сметачек, - на ходу судна ми кидаємо в воду розчин сульфату заліза.” Добриво зникає в бурунах, що їх здіймають величезні лопаті корабельного гвинта:

“Сімома тоннами сульфату заліза ми здобрили 150 кв. кілометрів океанського дна. Це приблизно дорівнє площі кола діаметром у 15 кілометрів. Буквально на наших очах вода над підживленою ділянкою дна ставала зеленіша. Завдяки залізу, тут почали швидко розростатися водорсті,” –

розповідає Віктор Сметачек. За один тиждень кількість рослин на дні подвоїлася, за три – зросла вп”ятеро. Ці зелені підводні килими й мають відбирати в атмосфери небезпечний “парниковий газ”:

“Водоростям для росту потрібен СО2, який вони й поглинають з води. Через це у верхніх шарах океану концентрація двоокису вуглецю з часом зменшується. Тоді цей дефіцит покривається за рахунок газу, що міститься в повітрі. У цьому, власне, й полягає ідея: штучно створити нестачу СО2 під водою для того, щоб розвантажити від його надлишку атмосферу”, -

пояснює німецький дослідник. Теоретично, за допомогою здобрювання великих ділянок океанського грунту, з повітря можна було б вилучити до 15% двоокису вуглецю. Щоправда, зауважують самі ж учасники експедиції на Polarstern, один з побічних ефектів методу теж був помітний практично одразу. “Для мешканців океану ми, так би мовити, зненацька накрили багатий стіл”, - каже для Віктор Сметачек:

“Через це насамперед збільшилася кількість крилю. До експериментальної ділянки почали тягнутися кити, які харчуються ним. І не лише кити, а також і пінгвіни, тюлені та інші тварини.”

Саме на цей аспект і звертають увагу критики такого методу оздоровлення атмосфери. Кислотні солі є грубим втручанням у чутливу екосистему океану, застерігають екологи. Сульфат заліза може дуже швидко, але надовго порушити її рівновагу.”

Іще п”ятнадцять років тому один американський науковець проголошував: дайте мені танкер, наповнений сульфатом заліза, й я поверну планету в льодовиковий період. Існують докази того, що в ті часи сильні вітри справді навіювали в південні океани пустельний пил, який містив багато заліза. Водорості розросталися, й далі все відбувалося як в експерименті на Polarstern. Але штучне здобрювання залізом аж ніяк не підходить як засіб боротьби із загальним потеплінням, упевнена оглядачка наукового журналу “Леонардо” Дагмар Рерліх:

“Якщо справді почати робити це в великих маштабах, то – і з цим погоджується більшість експертів – наслідки стануть непердбачуваними. Окрім заліза, водоростям для росту потрібно багато інших мікроелементів. Штучний зелений бум в Антарктиці спричинить загальний “голод”, бо саме південні води є головним постачальником живильних речовин для інших регіонів океану. Теоретично за допомогою здобрювання залізом можна спровадити в океанські глибини річний обсяг усіх антропогенних викидів СО2. Але треба враховувати, що тоді природі знадобиться цілих 10 років, аби відновити в світовому океані необхідний рівень життєво важливих речовин і мікроелементів. Якщо це взагалі буде можливо...”

Світовий океан погано підходить на роль сховища для “парникових газів”, ще й тому, що він сам дедалі більше потерпає від них, зауважують інші фахівці. За даними досліджень Кільського інституту з вивчення морів, в Атлантичному океані, наприклад, розташованому між такими двома промислово розвиненими континентами, як Європа та Північна Америка, рівень СО2 збільшився з 1981-го року на один відсоток. І за дуже короткий проміжок часу, наголошує професор Арно Катцінгер:

“Один відсоток - це відносно небагато, але в абсолютному вимирі це означає мільярди тонн вуглецю. Загалом океан акумулює приблизно третину всіх шкідливих викидів. Тобто, значну частину всіх “парникових газів”. Навіть на глибині шість тисяч метрів концентрація СО2 в Атлантиці зростає такими самими темпами, як і в поверхневих водах. Отже, двоокисом вуглецю перенасичується не тільки атмосфера.”

За деякими прогнозами, не мине й кількох десятиліть, як всесвітній океан майже повністю втратить здатність поглинати СО2 з повітря, а це спричинить чергове посилення парникового ефекту. Що ж усе таки робити з двоокосом вуглецю? Не намагатися розчинити його в океані, а ховати на дні, пропонують голландці. У Північному морі за сто кілометрів від голландського узбережжя до кінця нинішнього року ще видобуватимуть метан. Саме настільки вистачить його запасів. З 2005-го порожнину на глибині чотири тисячі метрів заповнюватимуть двоокисом вуглецю. За планами голландсько-французького консорціуму, щороку по трубах до сховища спрямовуватимуть до 480 тисяч тонн СО2, які утворюватимуться внаслідок згоряння природного газу. Випробування пілотних проектів уже відбулося в США, Канаді та Норвегії. Голландські експерти сподіваються, що “ворог клімату” зможе зберігатися в підводних могильниках десятиліття й, навіть, століття. Утім, досі бракує точних розрахунків, скільки саме двоокису вуглецю здатне вмістити колишнє родовище. Якщо величезні запаси газу колись вибухнуть, то тоді неминуче трапиться катастрофа планетарного масштабу, побоюються екологи.

За матеріалами німецької преси