Його називають батьком українського постмодернізму. Художник Олександр Ройтбурд, уроджений одесит, живе у Києві. До України він щойно повернувся після кількох років роботи у Сполучених Штатах. Наважимося припустити, що маючи досвід роботи закордоном і участі у численних виставках Олександр Ройтбурд може дати цікаву оцінку сучасному українському мистецтву у міжнародному контексті. На його думку, в мистецтві, як і в житті, сильно вкоренилося одне унікальне явище. По аналогії із Совєтським Союзом його називають "совком":

„Достатньо зайти в Спілку художників, побачити, що у них там висить на стінах, достатньо подивитися, який смак у наших нуворишів і що вони купують на аукціонах. Це якийсь огидний соцреалізм, який особисто у мене все життя викликав блювотний рефлекс“.

Олександр Ройтбурд вважає, що соцреалізм, та навіть реалістичний живопис як такий гальмує розвиток суспільства, його, як каже художник, "десовєтизацію". Ройтбурд наводить приклад Німеччини, де після Другої світової війни цей художній напрямок швидко потрапив у забуття. Не в останню чергу тому, що реалістичний метод, і такі його прояви як, скажімо, „гігантизм“ в архітектурі, асоціювався з фашистською культурною політикою. Натомість в Україні, нарікає Олександр Ройтбурд, тоталітарні культурні прояви вкоренилися значно глибше:

„Оскільки у нас не було декомунізації, у нас не було таких от спроб позбутися спотвореної культурної системи, створеної Сталіним. Адже доктрина соцреалізму – це чисте породження зрілого сталінізму, це тридцяті роки, це практично одночасно з голодомором, це ж все були різні проекти в одному глобальному проекті – сталінському“.

Олександр Ройтбурд категоричний противник будь-яких розмов про місію мистецтва в суспільстві. Педагогічна функція не є для мистецтва основною, стверджує він, і додає: "Мистецтво – це мистецтво".

„Мистецтво – це незацікавлена насолода, це певний індикатор суспільних настроїв, переваг, чогось невизначеного, невловимого, і в цьому смислі воно більше каже про епоху, ніж те мистецтво, яке підганяється під якісь ідеології“.

Як із задоволенням констатує Олександр Ройтбурд, українські художники нарешті трохи відійшли від Айвазовського. Тим не менш, цілі пласти художніх явищ другої половини ХХ-го століття залишаються недооціненими чи й невідомими. У держави, стверджує художник, відсутня хоч якась усвідомлена культурна або взагалі гуманітарна політика. Втім, краще вже повне невтручання політиків у культуру, аніж шкідливе втручання, додає Ройтбурд. З цього погляду, на його думку, роль Леоніда Кучми для культури була, скоріше, позитивною – оскільки вона попередньому президентові була попросту байдужа. Натомість археологічно-фольклорний ухил культурних зацікавлень нинішнього глави держави викликає у Олександра Ройтбурда різке неприйняття:

„Я вважаю, що це дуже згубна для актуальної культури позиція. Хоча все, що він відстоює, - це просто чудово, але це цілковито нецивілізоване протиставлення живому, актуальному культурному процесу“.

Ройтбурд стверджує, що така надмірна сфокусованість на фольклорі та архаїці виключає Україну з того русла, в якому культура розвивається сьогодні в Європі й Америці:

"Все повинно мати право на існування, включаючи інтерес до старовини. Але коли це зводиться у ранг державної ідеології, це стає, на мій погляд, шкідництвом", – заявляє художник.

В той же час, в особі Віктора Януковича Олександр Ройтбурд також не бачить політика, який міг би посприяти розвиткові сучасного мистецтва. Янукович асоціюється у Ройтбурда з „ресторанним шансоном“:

"Ну, він простий хлопець, з окраїни. Я вважаю, що, в принципі, державою навряд чи мають керувати рафіновані гуманітарії, але певний ступінь інтелігентності, начитаності все-таки політикові потрібен – це певний рівень культури. Ну от, добре для політика бути знавцем вин, поціновувачем жінок і трохи естетом. Ось із цим у нашій країні напружено", - підсумовує художник.