Києву надзвичайно не щастить з головами міської ради.

Колишній партфункціонер Леонід Косаківський на тлі його, м'яко кажучи, оригінальних послідовників досі виглядає найбільш інтелігентно та прокиївськи.

"Міцний господарник" Олександр Омельченко виявився провінційним хвацьким дядьком, який не випускав жодної нагоди для родинного бізнесу, а на підтвердження своєї фізичної форми стояв на голові.

"Підприємливий бізнесмен" Леонід Черновецький, який засіяв київських пенсіонерів безкоштовними їдальнями та харчовими пайками, хапав все, що можна було відхапати, і прилаштовував у руки і собі, і свій молодій команді та й просто, можливо, тим, кому програв на спір. Співав пісні про космос та любов, подейкують, понюхував кокс із купюр та був, судячи з його публічної поведінки та проголошених сентенцій, небезпечно-сентиментальним неадекватом.

Сергій Попов, який не обирався, але мером рахувався, був настільки унікальною ієрархічною "шісткою" при "серйозних пацанах", що ставало очевидним: Київ для політиків загальнонаціонального рівня є розмінною монетою, до того ж невеликого номіналу.

Віталій Кличко ніколи в житті не набув би чемпіонства навіть у шкільній лізі боксу, якби на рингу поводився так само безпорадно, як у Київській міській раді.

Чому так відбувається? Можна все пояснити пасивністю киян, хоча кілька разів за часи незалежності України кияни довели свою пасіонарність, довели, що можуть не тільки жити в Києві, а й жити інтересами міста.

Утім, так чи інакше інтереси міста співпадали з інтересами всієї прогресивної частини країни, відтак, виходить, що кияни, як і ті, хто висувається в мери, мають загальнонаціональну орієнтацію. І не відчувають власних інтересів локального характеру. Не вміють відстоювати їх, бо ж навіть не помічають.

Інтереси України затирають інтереси столиці.

Києву не щастить, зокрема, й тому, що мало хто із зацікавлених в посаді політиків є небайдужим до столиці як до міста, до культурного та історичного, архітектурного та природного явища.

Всі ж громадські діячі, яким боліла, наприклад, руйнація Києва, або не мають амбіцій бути головою міста, або мають потужніші амбіції, зокрема, парламентські.

З амбіціями також виходить цікаво. В кандидати йдуть люди, чиє політичне минуле почало нагадувати сир "Рокфор", із серії "прізвище наче знайоме, але хто це? О Боже, це він/вона? Що вони тут забули?", або ж ті, чиї політичні амбіції ширші за їхні лиця на велетенських бігбордах, або ж ті, кого потрібно "прокачати", на цьому наполягають піарники, або ж ті, кому просто необхідно гарно влаштувати свої сідниці, неважливо - в Києві чи будь-де.

Київ залишається зручним містом-місцем, де можна відхекатися, відсидітися, заховатися або ж заявити про себе трохи гучніше, бажано при цьому не нарватися на приватизаційні скандали, сніжну зиму, дніпровську повінь, масові заворушення, незаконні будівництва, принизливі для столиці дороги, хоча і на всьому цьому знаюча та вміюча людина зробить не один "гешефт".

Головне - особливо не нахабніти, бо не зрозуміють старші партійні товариші/куратори. Не починати діяти. Не починати бачити в місті не гелікоптерний майданчик, а живий організм, яким слід щодня займатися, а не лишень тоді, коли починаються стихійні лиха.

Живий організм із великими можливостями, великою кількістю потенційних робочих місць. Інвестиційною привабливістю. Культурною та природною органічністю. Історичною спадщиною. Живий організм, із фобіями та негативним спадком якого потрібно розбиратися; витягувати назовні приховане і прекрасне, прибирати незугарне та жахливе, підкреслювати індивідуальність і множити це тепло, котре є таким природним для Києва - як обійми.