DW: Чи варто Євромайдану продовжувати стояти?

Марина Врода: Думаю, розходитися не варто. Барикади мають бути, має бути Майдан, де люди збиралися б і спілкувалися. Такий центр має бути зримим в Україні. Необхідно, аби тут гуртувалося нове громадянське суспільство. Майдан має розростатися, бути не лише на заході й у центрі країни, а й на сході – у Донецьку, Дніпропетровську, Харкові.

Чому саме на сході?

Влада в тих регіонах, схоже, більше контролює суспільство. Тому місцевим ініціаторам важко влаштовувати Майдани, і вони їдуть до столиці. Але якщо таки зможуть зорганізуватися – тоді за нами всіма перемога. Бо стане очевидно: скрізь є підтримка, і жодних розмов про роз'єднаність українців уже не буде. Видно, що вже всі в Україні дозріли до змін.

Восени знімала на Дніпропетровщині, у місті Жовті Води фільм "Равлики" (художній короткометражний фільм режисерки, який має вийти 2014 року - Ред.). Ситуація там нині складна, особливо молоді складно виживати: і навчатися, і працювати. Це стосується всіх сфер життя. Особливо безперспективно для студентства, молодих людей віком до 30-40 років. Якраз найбільш активній частині суспільства важко. Дуже хочуть змін, але налякані, бо бояться втратити те, що мають. Багато молоді залежать від наркотиків і зав'язані на цьому бізнесі, який, очевидно, прикриває міліція. У невеликих індустріальних містах наркоторгівля, на жаль, процвітає. Фільм теж важкий вийшов, дає відчуття пустки і питання без надії "А що далі?".

Це враження від Дніпропетровщини так вплинуло на вас?

Схід я дуже люблю. Дуже пишаюся, що і там постали Майдани. З'явилася повага до себе, до людей, які з такою гідністю протестують. Відчула себе вдома, що живу в своїй країні, адже до того здавалося, що в чужій. Було дивно, що люди терплять приниження. І мені в цьому жити не хотілося.

Ви активно закликали виходити на мітинги в Києві, пропонували своє помешкання, аби євромайданівці могли перепочити. Що Вас до цього спонукало?

21 листопада, коли з'явилася інформація, що Україна відвертається від євроінтеграції, я саме була в кав'ярні неподалік Майдану Незалежності. Щойно прочитала - одразу пішла на Майдан. У блокноті написала, це був як мій особистий плакат: Ukraine go on. Захопило відчуття гніву. Подумала, це жлобство - така поведінка влади. Вирішила, що стоятиму навіть, якщо буду там сама - таке сильне було обурення.

Як Євромайдан може вплинути на розвиток українського кінематографу?

Вся моя робота пов'язана з Європою. І кінець євроінтерації - це для мене кінець можливостям працювати, знімати своє кіно, залишитися в професії, писати, мати можливість робити таке кіно, яким я його бачу, за яке можу відповідати. Вибір, який мені залишається, - займатися ремісництвом для російського ринку, у ліпшому випадку працювати на телесеріалах чи шоу.

Моя мотивація - професія і людська гідність. Хоча євроінтеграція боляче відобразиться на медіагалузі в Україні, адже всі російські інвестиції від нас підуть. А грошей з РФ на українському кінотелеринку багато. Вийти на Майдан - мій вибір людський і професійний. Бути авторкою і відчувати свою приналежність до країни, відчувати, хто ти і звідки, можна лише, якщо країна йде своїм шляхом. А якщо країна політично, економічно і культурно залишиться, так би мовити, в Росії або ніде, тоді я не розумію, хто ж я така? І що можу знімати? Виникає питання – хто ми?

Як вважаєте, що має далі відбуватися з Євромайданом?

Думаю, нерозумно робити прогнози. Але точно можу сказати: нині народжується нове громадянське суспільство в Україні. Майдан - це лише початок. Це початок нової країни. Найважливіше – це об'єднання людей.