В інтерв'ю DW російський письменник, публіцист, представник московського концептуалізму Лев Рубінштейн розповів про підтримку ув'язненої в Росії українки Надії Савченко, механізми спротиву влади та про те, чи вважає він себе дисидентом.

DW: Ви виступаєте на підтримку Надії Савченко, раніше підтримували Pussy Riot та "болотників". Наскільки важко у РФ публічно висловлювати підтримку тим, кого вважають "національними зрадниками"?

Лев Рубінштейн: Так, підтримую, як можу, і для мене тут немає запитань. Розумієте, я виріс в СРСР, і мене думка влади, м'яко кажучи, ніколи цікавила. Так само, як її не цікавила моя думка, до речі. Тут завжди панувала обопільна згода. Тому - що означає важко? Я про це зовсім не думаю, оскільки вважаю це обов'язком.

Чи отримували ви погрози, і якщо так, то від кого?

Прямі - поки що ні. Якщо, звичайно, не враховувати різного роду коментарі у Facebook, але я до них серйозно не ставлюсь.

Ви cказали, що в часи Радянського Союзу відчували себе меншиною. Чи можна так казати про сьогоднішній день?

Так, я вважаю, що кожна людина, яка обрала шлях творчості та критичного аналізу, завжди перебуватиме у меншості. Це не новина, власне кажучи. Скажу неполіткоректну річ, але розумних завжди менше, ніж нерозумних. Це нікого не ображає, це, так би мовити, закон. Мені завжди подобалось прилучатись до розумних.

Чи змінилась якісно згадана вами меншина з часів Радянського Союзу?

Тоді вона була більшою мірою закапсульованою, лялечкою так би мовити. Нині ж існує більше можливостей промовляти до ширшої аудиторії - наприклад, через мережу інтернет. У ті часи все, що обговорювалось, залишалось виключно у своєму колі. Зараз же меншина кількісно більша, однак так і залишається меншістю.

Як письменницька діяльність допомагала і допомагає вам чинити спротив?

Вона не допомагає, вона і є механізмом спротиву. Я не вмію бути революціонером. Мені здається, що єдине, на що я здатний, - це писати. Скажімо, це виходить у мене найкраще. Часи, за яких я виріс, були, як сказала Ахматова, вегетаріанськими. Зараз не тоталітарний режим, а лише авторитарний. У роки СРСР сама приналежність до андеґраунду означала жест спротиву художньому та культурному мейнстріму. Зараз від громадян вимагається не підтримка політики, а неучасті у ній. Танцюйте на дискотеках, відвідуйте клуби, але тільки не лізьте в наші справи! Особливо в наші гаманці не зазирайте, не намагайтеся дізнаватися номери наших рахунків. І форма спротиву має відмінний характер, можливо, художньо навіть більш жорсткий.

Взагалі, я ніколи не соромився говорити. На початку 1990-х у мене була єдина в моєму житті спокуса ототожнювати себе з державою, тобто казати без лапок "Моя держава". До та після завжди існувала дистанція. На початку 1990-х років подобалося ходити голосувати, це було сильним внутрішнім відчуттям, а зараз мені просто все одно.

Що трапилось? Через що виникла дистанція?

Коли почалася перша чеченська війна, пішло насилля, і та влада, яку я підтримував, пішла на поводі у силовиків. З цього моменту почалося відчуження. А з нульових років, відколи пішов Єльцин, дистанція стала неймовірно великою.

Що повинно зараз відбутися для того, щоб дистанція між вами та державою стала меншою?

На сьогоднішній день я не уявляю, що може трапитися. Мені здається, що в нинішній ситуації переломити ситуацію мирним шляхом неймовірно важко.

Вважається, що велика література народжується саме в умовах несвободи. Виходить, нинішній час - благо для літератури?

Я не погоджуюся з цим. По-перше, є різні рівні несвободи. Прийнято вважати, що в Росії розквіт культури припав на часи Миколи I, тобто у ті часи, коли свободи було небагато, проте були Пушкін, Гоголь, Лермонтов. Але пригадаймо їхні долі. Це старе мазохістичне російське переконання.

Чи вважаєте ви себе дисидентом?

Не хотілося б. Мені ближче поняття нонконформіста, я свідомо дотримуюсь дистанції з мейнстрімом. Дисиденти жили і творили з усвідомленням того, що їх можуть ув'язнити чи вислати. Я знав багатьох та підтримував, але обрав інший шлях.

Які загрози існують для нонконформістів сьогодні?

Якщо влада хоче ввести тотальний поліцейський режим, а він й так вже достатньо поліцейський, то вона може почати масові репресії. Утім, у це я не вірю. Влада діє хаотично, ба навіть панічно. Якщо ви спостерігаєте за тим, що відбувається, то можна помітити, що у владників немає впевненості у своїй силі. Ось сидить циклоп в темряві та намагається упіймати когось, іноді йому це вдається, іноді - ні. Я думаю, що вони там нажахані та панікують, оскільки у часи Радянського Союзу була ідеологія. Вона була поганою, але ж була, і нею займалися безупинно. Це була ціла армія ідеологів. Зараз у нас немає ідеології. Президент сказав, що наша національна ідея - це патріотизм. Але що це за ідеологія? "Крим наш"? Це блатна ідеологія.

Нашу ідеологію ніхто не може сформулювати, тому що її немає. "Впіймай та біжи" - ось їхня ідеологія, яка зістрибує в міфологічну свідомість. Ви запитаєте носія такої ідеології: "А от що ви маєте на увазі під словом "батьківщина"? А у відповідь людина лише щиро закипить злобою.