Ідея присвятити цей рік Майстрові Пінзелю належить товариству інтелектуалів, яке гуртується навколо культурологічного журналу „Ї”. Як розповіла редактор видання Ірина Магдиш, все почалося із намірів видати альбом з фотографіями скульптур Пінзеля:

„Самотужки нам було б важко реалізувати цю задумку. І нарешті нам вдалося знайти в Києві достойних партнерів, аби видати альбом. І вже навколо цього альбому розрослася ідея промоції імені Пінзеля. Так ми дійшли до ідеї проголошення „Року Пінзеля”. Так що загалом це можна вважати спільною львівсько-київською ініціативою”.

Історія життя, оповита легендами

Досі невідомо, де народився Мастре Пінзель, де здобував мистецьку освіту, де жив і працював до того, як потрапив до Галичини. Деякі таємниці, пов‘язані з його життям нам допоміг привідкрити академік Борис Возницький, котрого вважають „відкривачем Пінзеля”. Хоча сам він скромно це заперечує:

„Це не зовсім так. Адже і в 30-х роках і навіть на початку минулого століття вже знали ім‘я Пінзеля. Мистецтвознавці вже їздили по об‘єктах, збираючи дані про нього із трьох областей – Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської – там де він працював. Низка польських дослідників вже займалися цією справою. Я ж був таким собі „відкривачем” Пінзеля в радянський час. Тоді все це було нікому не потрібне, все це нищили, палили. Уперше я зустрівся з творами Пінзеля 1961 року. З одного села під Львовом я привіз дві створені ним фігури. З цього часу почалося моє захоплення Пінзелем, я почав скрізь розшукувати його роботи чи, принаймні, залишки від них. Навіть минулого року мені вдалося знайти одну скульптуру, про яку раніше ніхто не знав. Це кам’яна скульптура святого Онуфрія в селі Рукомиш біля Бучача. Тож я не є першим дослідником Пінзеля. Я є тим, хто його трохи розворушив”.

Саме академік Возницький взяв на себе ще 40 років тому справу промоції імені Пінзеля:

„Ми в радянський час, у 70-х роках звезли в музей 2,5 тисяч скульптур. Вони були приречені на загибель, ми ж їх врятували, а потім вже відсортовували, що належало руці Пінзеля, що – комусь іншому. Ми, по-суті вперше його атрибутували й зробили виставку. Спершу у Львові, потім була виставка у Москві, далі – у Празі. Я, до речі дуже сподівався на Прагу, адже деякі наші дослідники пов‘язували Пінзеля з празькою школою, інші – з баварською школою. Тож мене цікавили Баварія і Прага. Але коли я приїхав у Прагу з виставкою, там почалася революція. Я тоді разом зі студентами брав участь у факельних походах. Мені було дуже цікаво. Але час видався таким, що людям було не до нашої виставки”.

Величезною сенсацією було, коли вісім років тому на одному з мистецьких аукціонів у Мюнхені виявили невеличкі моделі, котрі Пінзель створював перед роботою над своїми скульптурами. Для ідентифікації моделей до Мюнхена запросили академіка Возницького, і він підтвердив, що вони дійсно належали руці Майстра Пінзеля.

До-речі Борис Возницький вважає дуже слушним, що рік Пінзеля відзначають саме зараз. Адже:

„Приблизно 300 років тому він народився. Окрім того, сто років тому було вперше виявлено документальне підтвердження того, що Пінзель дійсно тут жив і творив, а не був якоюсь міфічною фігурою. Його підпис стоїть на розписці, що він отримав гроші за створення скульптур, які прикрашають львівський собор святого Юра”.

Львів - місто Майстера Пінзеля

Відзначення року Пінзеля включає в себе масу доволі серйозних заходів: організація виставок, проведення наукових конференцій, семінарів, літературних вечорів, випуск друкованих промоційних видань і навіть біґ-бордів з фотографіями робіт Майстра Пінзеля. Реалізувати все задумане, за словами Ірини Магдиш, було б неможливо без підтримки влади:

„Ми звернулися до влади, вона довго не опиралася і погодилася підтримати нашу ініціативу. Це була перша приємна несподіванка. Другою приємною несподіванкою було те, що влада навіть погодилася виділити певну суму грошей на проведення року Пінзеля, і це вже записано в заходах Львівської обласної ради. На жаль, сума надана управлінням культури мінімальна і ще невідомо, наскільки ефективно ці кошти будуть використані”.

А гроші потрібні не лише на проведення промоційних та наукових заходів, а й на проблеми значно прозаїчніші, які теж вимагають свого негайного вирішення. Розповідає Ірина Магдиш:

„Музей Пінзеля зараз перебуває в жахливому стані. Скульптури не підсвічені, протікає дах, музей не має елементарних інформаційних матеріалів про Пінзеля. Необхідна невелика інвестиція. Але щоб це зрушити з місця необхідно провести масу нарад. Поки що закони ринку не працюють, а працюють закони бюрократії. Тому навіть щодо виділених коштів існують сумніви, що вони будуть ефективно використані, що це матиме якийсь результат”.

Начальник відділу зовнішніх зв‘язків Львівської облдержадміністрації Тарас Возняк – теж великий шанувальник творчості Пінзеля. І він хотів би, аби цим роком не обмежилася справа вшанування його пам‘яті. На переконання пана Возняка, з імені Пінзеля треба створити „бренд” для Львова, як наприклад існує „бренд Моцрта” для Зальцбурґа. Але для чого робити бренд саме з Пінзеля, може краще взяти для цього ім‘я „розкрученішого” львів‘янина, наприклад Захера Мазоха? З таким провокаційним запитанням звернулася „Німецька хвиля” до пана Возняка:

„Захер Мазох творив головним чином на Заході. Він лише тут народився і його батько був генерал-поліцмайстером у Львові. А Пінзель творив виключно в Галичині, причому саме в Галичині українській. У жодних інших місцях він не зафіксований як творець. Саме тому Пінзель прив‘язаний до Галичини, а Захер Мазох більше пов‘язаний з Австрією чи Німеччиною, де він творив”.

А щодо „розкрутки” імені Майстра Пінзеля, Тарас Возняк вважає:

„Вівальді, як і Пінзель, був на 300 років забутий. І лише в якийсь момент його почали відкривати і „розкручувати”. Зараз кожен знає Вівальді. Давайте попрацюємо над Пінзелем і кожен буде знати його”.