"Якщо я не можу нічого змінити у цій ситуації, то я маю її прийняти та жити далі", - підкурюючи сигарету, починає розмову мешканка Мар'їнки Аліна. 45-річна жінка працює у Будинку творчості. Колись місто нараховувало дванадцять тисяч жителів. Нині, за словами Аліни, залишилась мабуть половина, інші виїхали.

Найбільшу кількість людей на вулицях Мар’їнки можна зустіти зранку та до обіду, навіть міський ринок працює приблизно до другої дня, проте залежить від обстановки на фронті. Аліна розповідає, що уже два роки в місті нема газу та нормального водопостачання, дуже погано працюють соціальні служби.

"Я хочу все це забути як страшний сон"

За півтора роки активних бойових дій люди досі не звикли до того, що в місті весь час знаходиться багато військових. Як розповідаються самі військові, ставлення до них дуже різне - від прохань допомоги в господарстві до відмови продавати продукти у крамницях. "Різні є люди, але більшість з нами вітається, коли зустрічає у місті, - ділиться переживаннями український військовий, бригада якого стоїть у Мар’їнці. - Часом після боїв можна побачити жінок у чорних хустках - їхні чоловіки та брати воюють на протилежному боці. Є місцеві, які думають, що це ми змусили їх так жити. А ми просто захищаємо цих людей та нашу землю від ворога".

Відстань між позиціями української армії та проросійських бойовиків дуже мала, інколи вона не перевищує й 300 метрів. Військові розповідають, що бачать супротивника та його укріплення, іноді навіть рух техніки. "З настанням темряви по нас відкривається снайперський вогонь. Та й навіть у день працює снайпер. Так загинув наш боєць минулого тижня під час передачі чергування", - розповідає командир взводу, де служив загиблий.

Побут військових дуже простий. Одна з груп розквартирована у покинутій старій хаті, де вони мають невелику кухню та кілька кімнат. Сплять армійці на двоповерхових саморобних нарах по 6-8 людей у кімнаті, замість подушок - скручений одяг. На стінах біля столу на кухні висять дитячі малюнки з вітаннями бійцям, а на плиті стоїть свіжезварений борщ.

Солдати розповідають, що всього вистачає і вже звикли до таких умов. Хоча багато з них прийшли служити добровільно, додому, як визнають самі бійці, все одно дуже тягне. Вони вже 8 місяців перебувають на передовій без ротації. Їхня бригада належить до четвертої хвилі мобілізації, термін якої незабаром добігає кінця.

Всюдисуще російське телебачення

В одній з кімнат стоїть телевізор, проте серед працюючих телеканалів суто російські або сепаратистські - "Росія-1", "Новоросія ТВ", "Оплот ТВ" та інші. "Тут нема ані українських газет, ані телебачення. Якби я сам не був тут, то повірив би у все, що там говорять, - каже боєць з Києва. - Ми змушені дивитися їхні фільми, а там показують суцільну війну. Прийшов з перестрілки, а по телевізору те саме", - продовжує він.

Від середини лютого бойові дії під Мар’їнкою посилились, а 18 лютого відбувся шестигодинний бій. Військові вже й жартувати перестали щодо перемир’я, проте наголошують, що не використовують забороненого мінськими угодами озброєння, навіть, коли відкривають вогонь у відповідь. "Ми маємо наказ спостерігати та доповідати про ситуацію. Можна рік героїчно служити на передовій, але, зробивши один неправильний постріл, ти одразу станеш злочинцем", - втомлено розповідає боєць під час варти на спостережному пункті.

"Дивіться, що нам передали волонтери до 14 лютого! - командир взводу дістає великий ящик з печивом у формі сердець, - Пригощайтесь!". Не відчувається, що моральний дух бійців впав, тільки велика втома. "Ми вже всі тут є з поламаною психікою. Я хочу все це забути як страшний сон. Проте я розумію, чому я тут", - спокійно каже мобілізований чоловік із західної України.

Жодного дня спокою

Будинок 80-річної Ольги Іванівні розташувався в 500 метрах навпроти вогневих точок сепаратистів - відразу за полем. Вона показує свій паркан з шиферу, він нагадує решето - таке враження, що хтось тренувався стріляти з автомату.

"Обстріли як починаються о п’ятій-шостій вечора, так і тривають до півночі. Що я роблю в ці моменти? Сиджу в хаті, світло не вмикаю, просто чекаю. Це вже моя друга в житті війна”, - розповідає жінка. Вона не захотіла кидати будинок та залишилась у Мар’їнці, і тепер живе разом із сусідкою, хата якої зруйнована внаслідок обстрілів.

А от у Світлани, яка живе майже в центрі Мар’їнки, під час обстрілу повністю згорів дах будинку. Міна втрапила у крівлю прямо на очах 45-річної жінки, коли та поралася на подвір'ї. "Гасили пожежу разом із сусідами. Обстріл продовжувався, кулі свистилі, а ми все одно носили воду з колодця. Все згоріло вщент", - показує на згорілий шифер жінка. Дах почали відновлювати наступного дня, роботи ще тривають. Біля купи залишків від старого даху з вікна хати дивиться ікона Божої Матері, а над дверима висить потертий прапорець України.

Але школа все одно працює

Кілька вулиць далі хати Світлани стоїть будинок 40-річної Лариси. Жінка запрошує до себе на подвір’я: "Заходьте, я вам покажу, який маю сувенір". З сараю Лариса виносить та демонструє "сувенір" - залишок від снаряду, що прилетів до неї.

Вікна її будинку закриті металевими ставнями, проте кулі чи осколку все одно вдалося залетіти через щілину та розбити вікно. Біля будинку Лариси багато котів та собак. Вона пояснює, що люди їхали та лишали тварин, а ті прийшли до неї самі. "Відчули, що тут є життя", - каже Лариса.

Лариса також працює у Будинку творчості в Мар’їнці. Обидві жінки розповідають, що мають зараз набагато більше роботи, ніж до війни. У місті ще залишаються діти, працюють дві школи. Батьки намагаються усіляко зайняти та відволікти дітей від війни, приводячи їх на заняття до гуртків. "Я би хотіла скерувати свою енергію у мирне русло, писати картини та займатися з дітьми, - каже Аліна. - Думати про життя, а не про смерть".