�дні історики.

Те, що розпочалося 24 квітня 1915 року в Стамбулі з арештів вірменської еліти, означає для вірмен початок першого геноциду у новітній історії. Вони говорять про чітко сплановане й систематичне винищення, про етнічні чистки, жертвами яких стали півтора мільйони вірмен. Османська імперія, переконані вірмени, просто винищила на той момент християнську меншину, яка стояла на заваді створенню єдиної турецької нації, об”єднанню турків з тюркськими народами Центральної Азії.

Наказ депортувати вірмен з Туреччини був, на думку Єривана, погано прихованим наказом на винищення. Адже переслідувані османськими солдатами, ґвалтовані курдськими бандами вірмени померали з голоду в своїх маршах смерті месопотамськими пустелями. Водночас світ, переконані вірмени, накрив цей геноцид пеленою дипломатичного замовчування.

Як не дивно, але на іншому, турецькому боці, історичні події початку минулого століття трактують зовсім інакше. Турки бачать себе самих жертвами тогочасних політичних інтриг великих християнських держав – Великобританії, Франції та Росії. Для них трагічна історія розпочалася не 24 квітня 1915 року з депортації вірмен, а набагато раніше. У Туреччині поширена думка, що великі християнські держави підтримали повстання християнських меншин в Османській імперії: почали все греки, продовжили серби, румуни та болгари, потім і вірмени, які були просто однією зі складових великого ланцюга. Тому, на приклад, визнаний турецький історик Юзуф Халачоґлу не хоче нічого й чути про спланований турками геноцид проти півтора мільйона вірмен. Він навіть має іншу історичну статистику:

”Загальне число тих, кого вбили чи тих, хто помер від голоду та епідемій, складає щонайбільше сто тисяч! Натомість з турецьокого боку загинули 800 тисяч мирних мешканців та 400 тисяч солдатів-мусульман. Порівняно з такими числами 100 тисяч вірменських жертв – не так уже й багато!”

Нині Туреччина визнає лишень, що 90 років тому не все відбувалося коректно: османські війська незавжди могли захистити вірмен від курдських банд, на вірмен в Туреччині нападали і їм довелося страждати. Однак все це були проблеми, пов”язані з громадянською війною. А Османська імперія робила все так, як будь-яка інша держава у війну: внутрішні вороги, які намагалися об”єднатися із зовнішніми, піддавалися депортації.

Тим часом, у світі кілька десятків держав уже визнали знищення вірмен у Османській імперії геноцидом, серед них – Франція та Італія, а також Європейський парламент, тобто орган ЄС, до якого так прагне Туреччина. Водночас історики не можуть дійти остаточної згоди щодо того, чи правомірно застосовувати термін ”геноцид” до подій навколо вірмен на території сучасної Туреччини. В Анкарі ж не в останню чергу побоюються того, що вірменам, зрештою, йдеться не про моральний бік справи, а про матеріальні та правові аспекти: виплату репарацій та надання територій.