„Маєш цікаву історію? Розкажи її мені!“
2 листопада 2006 р.Документування усних спогадів колишніх виконавців примусової праці в Німеччині під час Другої світової війни - один із наймасштабніших проектів, підсумки яких днями підбивали на конференції у Харкові. Проект був розпочатий півтора року тому за ініціативою берлінського фонду „Взаєморозуміння і примирення“. За цей час Дослідники з 28 країн записали понад вісімсот усних свідчень „остарбайткрів” та в’язнів концтаборів, розповідає доцент кафедри українознавства Харківського національного університету імені Каразіна Гелінада Грінченко. Науковець зауважує, що йдеться не про звичайні бесіди – історики працюють за спеціальною методикою, яка складається з декількох стадій:
„Перша — дає змогу респондентові говорити про свій життєвий досвід у цілому, тобто ми не втручаємося в цю розповідь. Далі ми ставимо деякі уточнюючі запитання, які респондент так чи інакше оминув у своїй розповіді. На третьому етапі ми ставимо наші конкретні запитання, які ввійшли до обов’язкового питальника”
Та все ж, попри особливість методики, усна історія в чомусь подібна до журналістики: все побудовано на інтерв’ю із очевидцями і учасниками подій. Природно, що з дослідниками усної історії трапляються пригоди. Таким досвідом дослідники теж обмінювалися на конференції. Найбільш поширені „проколи” - це коли що схвильований науковець посеред цікавого інтерв’ю, заслухавшись, раптом помічає, що забув ввімкнути диктофон...
Деякі люди, зазнавши величезного горя, досі не вийшли з колишньої заляканості: „Я вам тут розкажу, а в мене потім пенсію заберуть!..“ Деякі — навпаки: відчувши свободу слова та увагу до себе, прагнуть щиро висповідатися, щоб над їхнім пережитим могли замислитися й інші. Щодо цього в усних істориків заведені строгі правила. Обмеження, що їх накладає автор на свої спогади, — закон для науковця. Одні дозволяють публікувати їх на засадах анонімності; другі допускають оприлюднення з повним іменем тільки посмертно; треті не дозволяють публікувати при житті певні фраґменти; четверті, нарешті, беззастережно готові зробити надбанням громадськості всю скарбницю своєї пам’яті. Коли знаєш ці особливості, вище цінуєш здобуток учасників досліджень, про який говорить Гелінада Грінченко:
„Це завершиться публікацією дуже великого збірника статей, підсумкових статей від кожної країни, яка брала участь у цьому проекті. Також цей збірник має містити документи з історії примусової праці та біографічні дані про кожного респондента, який брав участь у цьому проекті, якого ми опитували. Це будуть довідки про 800 людей, які надавали нам свої оповідання, які з нами співпрацювали. Тобто це має стати не тільки збірником аналітичних статей, а й водночас таким собі пам’ятником, монументом історії, досвіду цих людей”.
Та чи завжди респонденти точні у своїх спогадах? Інколи на справжні враження від колишніх подій накладаються коментарі про них, вичитані в газетах або почуті по радіо в ті ж самі часи або набагато пізніше. Оповідачі можуть робити це ненавмисно: така особливість людського сприймання, і враховувати її дослідник усної історії теж зобов’язаний. Тут допомагає ерудиція історика, який оцінює: про що співбесідник міг знати на той час, а про що він довідався потім.
Але не тільки історичний фах стає у пригоді. Мовознавці, приміром, помічають у спогадах такі особливості, які зненацька з’являються і раптово зникають: людина ніби починає говорити „не своїми словами“, а потім перестає. Це може бути ознакою якраз впливу сторонніх пропаґандистських кліше.
Трапився якось і такий свідок подій, котрий не погодився на звукозапис, але запропонував „свої” спогади в письмовому вигляді. При ознайомленні з дописом з’ясувалося, що він багато в чому навіяний книгами радянських істориків на задану тему. Біографія оповідача засвідчила, що він свого часу був викладачем історії КПРС...
Втім, людська пам’ять спроможна інколи дарувати приємні сюрпризи. Одна оповідачка раптом відтворює у спогадах цілі діалоги німецькою мовою, яку тепер начебто не знає, але кількадесят років тому спілкувалася нею за певних обставин. Такі прориви можуть засвідчувати щирість та автентичність слів. Найімовірніше, що співрозмовниця розповідає про цей відтинок життєвого шляху вперше.
Підбиваючи підсумки проекту, Гелінада Грінченко висловила переконання, що навколо дослідження усної історії мають гуртуватися фахівці різних гуманітарних наук:
„Нашою головною метою як організаторів і нашою головною ідеєю було — поєднати в рамках цього заходу представників різних дисциплін. Тому конференція має назву „міждисциплінарна“. Ми маємо тут фахівців філологів, істориків, етнологів, соціологів, фольклористів, а також психологів. Тобто ми поєднуємо, мабуть, усі найважливіші ланки соціального та гуманітарного знання. Усна історія в цьому випадку виступає таким спільним знаменником для всіх цих течій...“.
Але якщо не вдаватися у складні фахові терміни, то наукове кредо „усних” істориків можна сформулювати так: „Маєш цікаву історію? Розкажи її мені!“.