Deutsche Welle: Charlie Hebdo прийшов до Німеччини! Пане Зоннеборн, чи може з цього щось вийти?

Мартін Зоннеборн: Я так не думаю. Charlie Hebdo ожив завдяки нападу терористів. До того тижневик був у Франції порівняно маловідомим. І лише коли на його редакцію напали ісламісти, про нього знову всі заговорили, а наклад виріс у 307 разів. Я, однак, не думаю, що це спрацює у Німеччині, тому що це видання дуже прив'язане до Франції і представляє свою власну, дуже особливу форму гумору.

Перший наклад німецького видання Charlie Hebdo - 200 тисяч - майже вдвічі більше, ніж у місцевого сатиричного журналу Titanic! Сатирики Німеччини вже у паніці?

Ні. Я вже, звичайно, порадив нашим редакторам, щоб вони вдягнули паранджу, пішли до найближчого кіоску, купили там Charlie Hebdo та відразу ж його спалили. Я думаю, що сатиричні видання, якщо французам вдасться затвердитися на ринку, цілком порядно сусідствуватимуть на полицях кіосків.

З часу терористичного нападу у січні 2015 року Charlie Hebdo є символом свободи преси та висловлювання. Що може свідчити проти імпорту французької сатири?

Хоча би той факт, що в Німеччині її не розуміють. Звісно, кілька французів зрадіють, що зможуть купувати видання у кіоску на день раніше. Але я не думаю, що багато німців настільки тісно пов'язані з Францією. Карикатури у Charlie Hebdo часто бувають дуже незрозумілими, дуже радикальними. Я дуже вдячний Charlie Hebdo, тому що після терористичних нападів у Парижі "Титанік" отримав 1500 нових передплатників, які зацікавилися сатирою. Так що ми за дружню конкуренцію, але я не думаю, що у них є багато шансів.

Французи дещо гостріші в своїй критиці, особливо стосовно мусульман. А в одному з останніх номерів була карикатура, в якій постраждалі від землетрусу в Італії були зображені як макарони. Чи має сатира право на таке?

Так, сатира в принципі має право на все. Питання лише в тому, чи це добрий жарт. Сатира є формою мистецтва і має на меті ліквідацію недоліків. Але у згаданому випадку я цього не бачу. Я побіжно бачив цю карикатуру і не зрозумів, що у ній мається на увазі. Я не вважаю її ані смішною, ані сатиричною.

Ви колись написали магістерську роботу на тему "Сатиричний журнал Titanic та можливості використання сатири". Якого типу сатири потребує Німеччина?

Тоді, наприкінці 1990-х, я виявив, що сатира в сучасному диференційованому медіасуспільстві більше не має жодного ефекту. Потім, однак, я швидко спростував свої висновки, працюючи головним редактором журналу Titanic (у 2000-2005 роках, - Ред.). Ми принесли країні чемпіонат світу, а також змусили до відставки праворадикальних депутатів земельних парламентів ФРН. З Titanic судився Папа Римський. Отже, очевидно, що сатира щось може, але я мушу вас розчарувати: у Titanic ми пишемо для самих себе. Коли можна вдало пожартувати про речі, які тебе обурюють, це допомагає краще впоратися з божевіллям цієї дедалі більш скаженої капіталістичної системи в Європі.  

Чи міг би німецький гумор також стати експортним товаром? Ви ж заснували сатиричну партію DIE PARTEI та у 2014 році стали депутатом Європарламенту від неї.

Я не знаю, чи сприймають мене мої колеги як посла гумору. Принаймні не всі - на щастя. Але я вірю, що німецький гумор у світі недооцінюють. Ми недооцінюємо те, як ми також недооцінюємо нашу роль у Європі. Ми - метроном Європи. І наш гумор набагато більш передовий, ніж ми думаємо.