Яніна Гешелес народилася у Львові у січні 1931 року у єврейській родині. Тут пройшли перші дванадцять років її життя. «У цьому місті я пізнала пахощі квітів і щебетання птахів, рвала маргаритки на травниках Високого замку і збирала каштани на Гетьманських валах, простувала алеями квітучих черешень», - пише вона в епілозі до свого щоденника дитячих спогадів, який цього року вийшов друком в Україні.

Утім, «її» Львів вмер 30 червня 1941 року. Цього дня до міста увійшли німецькі військові і каральні підрозділи, а також сформований з українців загін «Нахтіґаль». «Місто змінилося до невпізнання. На брамах кам’яниць майоріли жовто-сині прапори. Жалюзі крамниць розбиті, крамниці пограбовані. Дорогою їхали уквітчані авто і мотоцикли», - згадує цей день Яніна Гешелес у своєму щоденнику. Те, що львівські українці спершу сприйняли як «визволення від більшовицької окупації», для євреїв Львова стало початком жахливого кінця.

«Людей охопило щось несамовите»

«Прості городяни били євреїв зі словами «юде, юде!». Звідусіль лунали крики. Серед тих, хто бив людей, було дуже багато молодих українців, навіть діти. Вони рвали волосся у жінок, у чоловіків виривали волосся з борід. Людей охопило щось несамовите. Тоді я не розуміла, що це. Сьогодні я розумію, що це таке - ненависть», - пригадує Гешелес у розмові з Deutsche Welle. Минуло багато років, доки вона дізналася передісторію того, що сталося: радянські окупанти, відступаючи, вбили тисячі політичних в´язнів, більшість з яких були українцями. Згодом німці скористалися хвилею української реакції, підігріваючи антиєврейські настрої міфами про «жидобільшовизм», який буцімто стояв за радянськими злочинами.

Батька Яніни розстріляли у перший же день нацистської окупації. Мати дівчинки працювала у шпиталі. Лише ті, хто отримував роботу, мали шанс вижити ще деякий час. Під час регулярних «акцій» проти євреїв есесівці і українська поліція виловлювали тих, хто не мав посвідчення про працю (Meldekarte), і вивозили їх у табори смерті. Поступово всіх рідних і близьких Яніни було вивезено і вбито, адже кількість «робочих місць» постійно скорочували. Згодом стали вбивати дітей, непридатних до праці. Тому перебувати поряд із матір´ю Яніні було надто небезпечно.

Хабарі смерті

Декілька місяців Яніну переховувала львів´янка на прізвище Кордиба, яка видавала дівчину за свою племінницю-сироту. Одного разу до Кордиби прийшла жінка, яка сказала, що знає справжнє ім´я Яніни та її національність. За своє мовчання жінка вимагала хабара у п´ять тисяч злотих. «Скінчилося тим, що вона вдовольнилася 100 злотими», - пише Яніна у своєму щоденнику. Таких епізодів у спогадах дівчини з десяток: аби рятуватися від вірної смерті, постійно доводиться платити гроші – українцям, полякам, німцям.

За два з половиною роки нацистської окупації Львова Яніна Гешелес пережила достатньо, аби зрозуміти: зло, так само як і добро, не має національності. «Бувало, євреїв «здавали» інші євреї. Одного разу лікар єврейського шпиталю Курцрок організував втечу з гетто групі молодих євреїв, зробив їм фальшиві документи. Однак на вокзалі їх схопило Гестапо, і всіх розстріляли. Виявилося, що на вокзалі постійно «чергували» найняті Гестапо двоє євреїв, які всіх видавали. Досі пам´ятаю їхні прізвища – Швадрон і Випехиш», - пригадує Гешелес.

Молитва за влучний постріл

Незадовго до смерті матері, після однієї з облав у гетто, Яніна з разом з нею потрапила до в´язниці, звідки зазвичай живими не випускали. «Я боялася не стільки смерті, як того, що дітей не стріляють, а ховають живцем. Хтось молився за влучний постріл, інші співали гімни на івриті. Матуся мене заспокоювала і пообіцяла, що заслонить мені очі, коли почнуть стріляти», - написала Яніна пізніше у своїх спогадах.

Мати Яніни загинула під час ліквідації гетто влітку 1943 року. Тож тепер 12-річна дівчина могла покладатися лише на себе. Яніна розуміла, що єдиний шанс жити далі – знайти будь-яку роботу. У швейних цехах DAW (Deutsche Ausrüstungswerke) брали на роботу лише з чотирнадцяти років. Утім, Яніну «по знайомству» влаштували шити зимові шинелі для німецьких солдат. Разом з іншими жінками вона мешкала на території Янівського концентраційного табору і щодня ходила під конвоєм на роботу. У таборі Яніна була свідком постійних розстрілів. Частину людей вбивали прямо у таборі, частину – «на Пісках», у кар`єрі неподалік.

Порятунок завдяки... віршам

У деякі моменти від того, що відбувалося у таборі, Яніна відчувала огиду до життя. Але після хвилі сумнівів жага життя виявлялася сильнішою. «... Я вже не боялася чиєїсь смерті чи власної, але не могла жодним чином з нею погодитися. Щось у мені волало: жити, жити!», - згадує Яніна у щоденнику. У такі моменти ночами вона писала вірші і декламувала їх жінкам у бараку. Лише в останні тижні перед відступом німців у жовтні 1943-го, коли всі вже передчували ліквідацію табору і невідворотну смерть, Яніна більше не могла писати вірші.

Утім, саме поетичний хист врятував їй життя: про її вірші дізнався відомий у Польщі єврейський поет і письменник Міхал Борвіч, який також перебував у Янівському таборі. Після того, як йому вдалося втекти до Кракова і сховатися у єврейському підпіллі, він попросив друзів визволити з табору «дівчину, яка пише вірші». Борвіч організував Яніні фальшиві папери і прихисток у Кракові. У схованці дівчині відразу ж дали зошит і олівця й розпорядилися записати всі свої спогади у щоденник. Ці спогади вийшли друком у Польщі 1946 року, у 60-ті роки двічі видавалися німецькою.

Життя після війни

В Ізраїлі, куди вона переїхала 1950 року з Кракова, Яніна Гешелес отримала освіту хіміка, захистила докторську дисертацію. «Поїхала до Ізраїлю, бо була впевнена: якби були живі мої батьки, вони би зробили саме так», - пригадує Гешелес. У чужій країні, без жодної рідної душі їй було дуже самотньо. «Легше стало, коли одружилася, а повноцінним життям стала жити лише тоді, як з`явилися діти. Я виростила двох синів. Обоє зараз працюють у Франції», - розповідає Яніна Гешелес.

Серйозно замислюватися щодо причин того, що сталося на Галичині у роки війни, вона почала лиш нещодавно. «У молодості намагалася виштовхнути це все на узбіччя моєї пам´яті. Інакше я не змогла би нормально жити і розвиватися як людина. Я хотіла жити так само, як інші «нормальні» дівчата. Люди, які врятувалися, але були старшими за мене, вже так і не оговталися як слід від пережитого. А я була молода, мені треба було жити, отримувати освіту, піклуватися про своє майбутнє», - каже Гешелес.

Повернення до Львова

Минуло майже 70 років, перш ніж Яніна Гешелес нарешті знайшла у собі сили відвідати місто свого дитинства. «Все життя думала: поїду куди завгодно на світі, лише не до Львова», - зізнається жінка. Приїхати на Галичину її переконали люди, які подбали про переклад її щоденника українською – це співробітники єврейського благодійного фонду «Хесед-Ар´є». Вони запросили Яніну на презентацію книжки «Очима дванадцятирічної дівчинки».

«У Львові я почувалася, немов на іншій планеті. Всі вулиці і будинки ніби на місці. Була я і в будинку на вулиці Германа, 14 (сьогодні вулиця Лемківська), де я жила у бабці, коли нас вигнали з помешкання. Це було у єврейському гетто. Але тепер все це неймовірно далеке і чуже», - розповідає Яніна Гешелес. Вона витримує довгу паузу, перед тим як із болем додати: «Була я і на місці Янівського табору. Там стоїть камінь, і більше нічого. Той камінь поставив власним коштом один єврей, який живе у Мюнхені. Ніхто не знає, що там відбувалося. А там же загинуло близько ста тисяч людей. Немає жодних виразних пам´ятних знаків, як, скажімо, скрізь на місцях Голокосту у Польщі», - сумно зітхає Яніна Гешелес.

В Україні Яніну Гешелес вже охрестили «українською Анною Франк». Однак, якщо щоденник Франк прочитали мільйони людей по всьому світі, то книга Гешелес ризикує так і залишитися невідомою навіть в Україні – у книгарнях книжки немає, її розповсюджують насамперед благодійні єврейські організації. Однак вже сам факт українського перекладу можна назвати «сенсацією». Зрештою, чекати на нього довелося більше шести десятиліть.

Замість епілогу

«Мій Львів – повсюди. Він у серці кожного вигнанця з рідного села чи міста і кожної людини, якій лихоліття відібрало батьків і родичів».

(Із щоденника Яніни Гешелес) 

 

Автор: Євген Тейзе
Редактор: Тетяна Бондаренко