На інших берегах, на берегах Тихого океану, де живуть люди заможніші - американці, японці, - населення може бути попереджене про наближення цунамі упродовж кількох хвилин. Довкола Індійського океану такі системи теж можна встановити за два роки. Але самі лише вимірювальні станції результату не дадуть, говорить Ріхард Дікау. Він - географ боннського університету і професійно займається проблемами попередження катастроф:

Для системи раннього сповіщення потрібна локальна інфраструктура, структура комунікації, яка гарантує, що люди одержать інформацію. А цього в районі катастрофи, очевидно, не було.

На березі повинні бути сирени, до системи попередження мають бути залучені радіостанції, щоб швидко поширити інформацію про небезпеку. На відповідних місцях в управлінському апараті мають бути люди, які точно знають, що робити, кого сповіщати в першу чергу. Але найбільшу перепону на шляху інформації становлять бідність, погані соціальні умови життя, неписьменність:

Ця система ризикової комунікації складається з численних компонентів, які відіграють важливу роль. Наприклад, освіта. Розробка матеріалів про те, як треба поводитися в разі катастрофи, розробка планів евакуації, написання брошур та інших інформаційних матеріалів. Це важливо для комунікаційного процесу, аби потім правильно вирішити, що саме треба справді зробити в разі раннього сповіщення.

Дуже часто бідність у регіонах, яким загрожує стихія, заважає і проведенню довгострокових заходів. На першому плані в таких країнах - швидке подолання найболючіших наслідків катастрофи, виконання найнагальніших робіт, і саме це стає на заваді довгостроковим планам попередження катастроф. Тому така необхідна тривала, багаторічна допомога ззовні, наголошує Дікау:

Проблема значно ширша, ніж ми досі вважали. Усі ці соціально-економічні феномени мають бути враховані. І якщо звести все до спільного знаменника, то треба сказати, що розвиток - це одна з принципових передумов, щоб ефективно використовувати систему раннього сповіщення. Розвиток регіонів, які перебувають під серйозною загрозою.

Відбудова і забезпечення таких країн як Шрі-Ланка повинні тривати десятиріччями, в іншому випадку складна технічна система раннього сповіщення мало допоможе. Щоб досягти цієї мети в довгостроковій перспективі важливо, щоб про жахливі наслідки катастрофи 2004 року не забули і люди в багатих країнах:

Рік тому в Ірані стався великий землетрус. Там загинуло 30 тисяч осіб. Нині інтерес громадськості до цієї події значно зменшився. З моєї точки зору, одним із завдань національного відвернення катастроф є постійне підтримання проблематики в центрі уваги населення. Це означає: увага до питань ризикової комунікації важлива не лише в країнах, яким загрожує стихійне лихо, а й у тих країнах, які можуть надати технологію для системи ранннього сповіщення. Ця тема не повинна щезнути із засобів масової інформації і з дискусій у наукових колах. Для мене дуже важливо, щоб ми про це не забували.

На думку боннського географа, політики й журналісти мислять, на жаль, короткотерміновими категоріями, а це не пасує до ідеології відвернення катастроф на тривалу перспективу.