�ях практично неможливо.

Юлія Юзік розповідає, що до книжкових магазинів приходили співробітники ФСБ й настирливо радили її книгу не продавати, що саме по собі дуже нагадує часи застою в Радянському Союзі:

”Абсолютно незрозуміла ситуація. Однак у нашій країні подавати в суд на ФСБ – це, з одного боку, в кращому випадку, ні до чого не призведе, а з іншого – у нашій країні всі просто мовчать, ящо справа заторкує ФСБ”.

Дослідити тему участі жінок в терористичних нападах у Росії Юлія вирішила після захоплення заручників московського мюзиклу ”Норд-Ост”. Вона поїхала до Чечні, відвідувала родини, друзів і знайомих чорних вдів. У такий спосіб вона довідалася, що серед жінок-учасниць терактів можна виділити дві головні групи:

”Перша група – у своїй книзі я назвала їх ”нареченими” - це молоді дівчата віком від 17 до 25 років. У них найчастіше немає мотивів для скоєння теракту й принесення себе в жертву. Так, у їхніх родинах є загиблі під час чеченського конфлікту. Але ж у Чечні немає жодної родини, в якій за десять років війни ніхто не загинув. Ці дівчата походять найчастіше з ваххабітських родин, де, як правило, батько має зв”язки з терористами. Якщо в дівчини немає батька, то для її братів-ваххабітів – справжня честь відправити свою сестру до терористів”.

У таких родинах, підкреслює Юлія, панує культ чоловіка. Жінки в них не мають права голосу, вони не мають професії, не заробляють. Переважно, вони не мають мотивів для помсти й не хочуть вмирати, але їхня думка з цього приводу мало кого цікавить.

”Друга категорія – я назвала їх ”безталанними” – це жінки, які пережили трагедії, що позбавили їхнє життя сенсу. Їм від 30 до 40 років, і під час чеченської війни вони втратили, як правило, своїх чоловіків чи дітей. Таких жінок можна легко довести до такого стану, коли вони скажуть – я хочу померти, щоб помститися за своє понівечене життя”.

Знайти таких жінок вербувальникам неважко. Достатньо лише відшукати родини, в яких викрали чи розстріляли батьків чи синів. У Чечні чи в Інгушетії є достатньо різних правозахисних організацій, які допомагають жертвам трагедій, але водночас і збирають всю інформацію. Розповідає Юлія Юзік:

”Ці люди самі є частиною тієї ланки, що займається вербуванням. Коли я про це дізналася, повірити в таке було важко. Мені відомі ці організації, однак називати їх я не буду. Про них прекрасно занють спецслужби, і досліджувати такі злочини – це їхнє завдання”.

Юлії вдалося дізнатися й про те, як готують жінок до терористичних завдань. Першою передумовою для цього, розповідає журналістка, є ізоляція жінки від її родини, від усього, що викликає в неї бажання жити далі. У новому колі жінці допомагають, втішають, дають читати релігійні книги, і так поступово приводять до думки про необхідність помститися:

”Її починають переконувати в тому, що все навколо погано, що в житті немає сенсу, що всі навколо – вороги. До цього часу в Чечні створюється достатньо приводів для ненависті на адресу Росії. Тих же, хто ненавидить і відчуває біль від втраченого, можна переконати в необхідності помститися. Жінки живуть в такому оточенні й не можуть звідти втекти. Бо тікати нема куди”.

Журналістка вказує в своїй книзі на помилку, яка знову й знову з”являється у повідомленнях про самогубчі теракти чорних вдов: жінки не висаджують себе в повітря самі, це за них роблять інші:

”На тебе одягають пояс чи сумку з вибухівкою. І найчастіше підривають на відстані. Для цього не треба навіть знати, як задіяти вибуховий пристрій чи водити машину. Чорна вдова не мусить робити нічого іншого, як тільки зайти в людне місце й дати себе підірвати”.

Юлія Юзік переконана, що чорних вдів можна врятувати, а разом з тим і запобігти численним жертвам терактів. Для цього треба розбити систему вербування терористок. На думку журналістки, це повинні зробити російські спецслужби. Однак вони цією проблемою не займаються.