В результаті аварії на шахті імені Засядька в Донецьку є загиблі, поранені та зниклі безвісти. За попередніми даними, стався вибух метану, загинули десятки людей. У травні минулого року в Туреччині в результаті вибуху і пожежі на шахті у місті Сома загинули близько 300 гірників. Як часто відбуваються подібні аварії? І чому робота шахтаря така небезпечна? Невже сучасні технології гірничої справи не в силах запобігти трагедіям? З цими запитаннями DW звернулася до експерта гірничої справи Крістофа Даубера - професора Технічного університету імені Ґеорґіуса Аґріколи в Бохумі.

DW: У вугільній шахті на Сході України стався потужний вибух газу. Подібні трагедії і раніше не раз потрапляли в заголовки новин. Наскільки небезпечні українські шахти?

Крістоф Даубер: Далеко не про кожну аварію в шахті повідомляють у новинах. От якщо, як у згаданому випадку, гине понад 30 осіб, тоді це викликає міжнародний медіа-інтерес. Якщо ж порівнювати українські шахти з іншими країнами, то я б оцінив рівень безпеки в них як відносно низький. Це пов'язано з непростими умовами в них. У деяких порожнинах серед порід накопичилося багато "рудникового газу" - метану. З іншого боку, не вистачає інвестицій у розвиток систем безпеки. Брак навчання персоналу теж позначається. В результаті потенційна небезпека значно вища, ніж у західних шахтах подібного типу, не кажучи вже про німецькі стандарти.

Як відрізнити безпечну шахту від небезпечної?

Усе починається, звісно, з відповідного захисного обладнання. Для початку слід згадати про систему спостереження - спеціальні сенсори повинні вимірювати швидкість вентиляції, а також рівень наявності шкідливих газів. Чи є такі системи, і чи контролюються вони з єдиного пункту управління? Це важливий критерій. Крім цього, всі технічні засоби та інструменти, які використовують в повсякденній роботі, повинні бути сконструйовані так, щоб вони не могли викликати газовий вибух. Шахтарі повинні бути забезпечені персональним набором захисних засобів, наприклад, респіраторами та наручними вимірювальними приладами. Дуже важливу частину технологій безпеки становить підвищення рівня освіти співробітників і керівництва. Не в останню чергу важливе питання, наскільки в кожному конкретному випадку підприємство дбає про охорону умов праці та безпеки. Добре, якщо це - головна мета, виходячи з якої, свої завдання отримує менеджмент. Але буває так, що безпекою жертвують заради економічно орієнтованих цілей.

Чи можна за допомогою подібних заходів запобігти газовим вибухам, подібним тому, що трапився на шахті імені Засядька?

У технічній справі в принципі не буває ризику в нуль відсотків. При видобутку кам'яного вугілля вивільняється "рудниковий газ", він же метан. Цей газ утворюється на стадії вуглефікації, інакше кажучи, коли органічні рештки метаморфозують, перетворюючись на вугілля. У різних формах метан може міститися в самому вугіллі, і лише в процесі видобування він виділяється і змішується з повітрям. Починаючи з концентрації метану в повітрі в 4,5 відсотка, може статися сильний вибух. Вибух метаноповітряної суміші здатний привести до додаткового вибуху вугільного пилу в повітрі, що може призвести до катастрофи значно більших масштабів. В екстремальних випадках такий вибух може зачепити всю шахтову конструкцію.

Проти таких ризиків використовуються дві стратегії. По-перше, за допомогою постійного спостереження, достатньої вентиляції, забезпечення припливу в шахту свіжого повітря можна перешкодити тому, що виникне неприпустима концентрація "рудникового газу". По-друге, в жодному разі не можна допустити виникнення іскри, яка може запалити газоповітряну суміш. Це базові елементи захисної стратегії. У німецьких кам'яновугільних шахтах вже протягом десятиліть не траплялося жодного метаноповітряного вибуху. Залишковий ризик в шахтарській справі дуже невеликий. На гірничодобувних підприємствах ФРН середньостатистична кількість нещасних випадків вже давно нижча, ніж в середньому у промисловості.

А наскільки затратні такі заходи безпеки?

З ними пов'язані певні інвестиції. Якщо контролювати всю шахту за допомогою сенсорної техніки, що вимірює вміст шкідливих газів у повітрі і передає цю інформацію на центральний контрольний пункт, це може потребувати інвестицій у багато мільйонів євро. Однак є запобіжні заходи, що тягнуть за собою куди менші витрати. Наприклад, так звані "водяні вибухолокалізуючі заслони", що перешкоджають поширенню фронту полум'я по гірничій виробці від вибуху газоповітряної суміші. Для створення такого заслону, у верхній частині виробки в тунелях встановлюється безліч пластикових ємностей, в кожній з яких міститься близько 80 літрів води. У разі вибуху ці ємності перевертаються вибуховою хвилею, і вода зупиняє подальше поширення вогняного фронту. Це вельми проста, проте, як показали експерименти, дуже дієва методика, що запобігає поширенню вибуху.

Чи є такі засоби захисту в Україні?

Так, є. Однак найважливішим залишається питання послідовності їх застосування. Наскільки вони поширені? Чи залежить це від волі окремих власників і керівництва гірничодобувних підприємств? Чи існує функціонуюча система контролю? Наскільки серйозно ставляться до заходів безпеки в суспільстві? Необхідність оптимізації систем безпеки в гірничодобувній справі України усвідомили і в Євросоюзі. Після проведеного три роки тому експертного дослідження гірничопромислової безпеки, технологій та соціальних стандартів у ЄС почали роздумувати про підтримку України в сфері модернізації техніки безпеки. Тим часом ті регіони, де відбувається видобуток кам'яного вугілля, зайняли проросійські сепаратисти. Відтоді реалізація таких проектів вкрай складна, якщо користуватися обережними формулюваннями.