У програмі цьогорічного, 28-го фестивалю східноєвропейського кіно у німецькому місті Коттбус (FFC) представлені 220 стрічок з 45-ти країн. З 6 по 11 листопада на FFC очікується десять світових, вісім європейських та 65 німецьких прем'єр. Під гаслом "Ворогуючі сусіди та зраджені друзі" фільми-конкурсанти представлені, зокрема, у секціях Close up UA, Russkiy den, Spotlight: Georgia та Freund als Feind ("Друг як ворог"). "Українські кінематографісти відображають ситуацію у своїй країні влучним гірко-солодким підтекстом, у якому змішуються іронічні нотки та трагедія. Схід України досі перебуває у стані війни", - нагадує програмний директор фестивалю FFC Бернд Будер (Bernd Buder). Він каже, що тема війни на Донбасі представлена і конкурсантами секції "Російський день".

З України на фестиваль привезли 19 стрічок - як повнометражних, так і короткометражних. Ці фільми - не лише про війну на Сході України та її наслідки. Це і стрічки про життя у Чорнобильській зоні, про кримських татар та нацменшини, про підліткову самотність, про життя інвалідів та літніх людей. 

У програмі є й два фільми про Україну, відзняті німецькими режисерами, - "Подорожуючи Закарпаттям" Гельмута Геннеберґа (Hellmuth Henneberg) про будні нацменшин та "У пошуках Європи" Крістофа Ґереґи (Kristof Gerega).

"У пошуках Європи" - друга документальна стрічка 38-річного Крістофа Ґереґи про Україну. Знімати він почав лише кілька років тому, раніше ж - успішно займався акторством.

DW: Крістофе, чому ви закинули акторство і звернулись до документалістики?

Крістоф Ґереґа: Так, я довгий час працював актором. Однак з часом зрозумів, що хочу більшого - і почав вивчати філософію та соціологію. Я став по-іншому дивитись на історію і сьогодення і вирішив більше дізнатися про шлях моїх бабусі і дідуся, які мешкали у селі, що нині розташоване у Західній Україні, а до Другої світової війни було польським. Це село майже повністю знищили українські націоналісти, а моїм рідним довелось залишити цей край. Відвідавши у 2013-му Україну, я вирішив зняти фільм про них. Так і почалась моя діяльність як документаліста.

Історія, яку ви розповіли про своїх рідних у стрічці "Більше не наша батьківщина" (2016), - приватна. Зараз ви привезли на кінофестиваль політичну стрічку - про народних депутатів України. Чому саме ця тема, адже у західній пресі останніми роками тема політики в Україні, в принципі, зникла зі шпальт?

Зйомки у селі на Львівщині у 2013 році були дуже інтенсивними і в робочому, і в особистому плані. Тому, коли почався Майдан, я дуже прискіпливо слідкував за подіями. Протягом двох наступних років я знімав ще один фільм про Україну і вже доволі часто відвідував захід країни. Тоді ж і почав аналізувати політичну ситуацію. Це і привело мене до Києва, до стін українського парламенту.

Герої вашої стрічки "У пошуках Європи", прем'єра якої відбудеться 7 листопада на фестивалі FFC, троє народних депутатів - Світлана Заліщук, Сергій Лещенко та Мустафа Найєм. Чому саме вони?

Власне, героїня мала бути інша - Ганна Гопко (народна депутатка України - Ред.). Її палку патріотичну промову я почув у невеличкому селі під час зйомок першого фільму. Між нами тоді виникла гостра дискусія щодо питання націоналізму в країні. Я став у відкритих джерелах вивчати її діяльність, але водночас "познайомився" зі Світланою Заліщук, Сергієм Лещенком та Мустафою Найємом.

Ці троє - друзі та однодумці ще з додепутатських часів, працювали у журналістиці. Вони не здивувались вашому бажанню зняти про них фільм? Одразу пішли на контакт?

Коли я зв'язався з ними, певне здивування з їхнього боку мало місце. Я б навіть сказав - певний скептицизм. Однак кілька інтерв'ю, і вони дуже відверто "віддались" мені як режисеру. Власне, прозорість - це їхня філософія, саме за це вони борються в українській політиці. І в мені вони більше бачили журналіста, ніж документаліста. Активна фаза зйомок почалась на початку 2018 року, а остаточно стрічка була готова місяць тому. До речі, цей фільм про них не тільки як політиків, а й про приватне життя Світлани, Сергія та Мустафи.

Заліщук, Лещенко та Найєм входять в українському парламенті до групи "Єврооптимісти". Вас це привабило? Адже нині в Європі більш модно показувати проблеми дедалі більш поширюваного євроскептицизму...

Так-так, це й була моя головна мотивація. У часи зростаючого євроскептицизму я знаходжу їх - тих, хто вкладає всю свою енергію у впровадження європейських цінностей - демократії та правової держави. Розумієте, ми тут, на Заході, сприймаємо європейські цінності як саму собою зрозумілу річ і, можливо, уже навіть не усвідомлюємо, наскільки цінними вони є. Показавши людей, які живуть в іншій країні, у якій ці цінності не є природніми, за які точиться справжня боротьба, нам на Заході, сподіваюсь, стане зрозуміло, що ми також повинні більше опікуватись саме цими речами замість того, щоб впадати у протекціонізм та націоналізм.

Ви - людина, котра живе в умовах німецької демократії та правової держави, але тривалий час проводила зйомки в Україні, - як вважаєте, ці цінності вдасться нарешті запровадити в Україні?

Мені здається, що троє моїх героїв уже щось зробили для цього. Попереду дуже багато роботи, а кроки вдається робити зовсім маленькі. Реформи, які проводяться, дуже повільні і їхні результати багатьма не відчуваються. Утім, я став оптимістом щодо України.

До речі, ви маєте намір знімати в Україні та про неї далі і спостерігати таким чином, чи запроваджуються зміни?

Так. Причому, з тими ж протагоністами. Річ у тому, що цей фільм було замислено як довготривалий проект. Однак з різних причин "У пошуках Європи" - 35-хвилинна стрічка. Але потім я зніматиму далі історію Світлани, Сергія і Мустафи під час президентських та парламентських виборів в Україні. Планую зробити фільм на 90 хвилин і зараз шукаю для цього партнерів та фінансування.