Німеччина прийшла і зайняла саме те місце, яке їй завжди належало: а саме - в центрі Європи. Француз Поль Клодель казав у 1945 році: "Вам, німцям, не слід прагнути панувати в Європі. Натомість вам, народові, який живе в середині Європи, який має найбільше сусідів, слід пояснити довколишнім народам, що вони мають майбутнє лише разом." Це - європейська Німеччина. В принципі ФРН, тобто Західна Німеччина, визнала цю історичну відповідальність одразу після завершення катастрофи Другої світової війни та ери нацизму і діяла відповідно. Завдяки своєму ранньому вибору на користь інтеграції з Заходом тодішня Західна Німеччина визначила своє місце для всіх німців: а саме у спільноті західних демократій. Тоді розділена, переможена країна взяла на себе завдання відкрити шлях до примирення та порозуміння між Заходом та Сходом.

Подолати розділ, а не відсувати його межі

Німецька політика зближення зі Сходом дала шанс новому початку діалогу між Заходом та Сходом. Це могло бути й мало бути зусиллям усіх держав на Заході та Сході. Втілюватися це почалося під час нарад з безпеки і співробітництва в Європі, а завершилося Гельсінським заключним актом 1975 року, який був політичним майстер-планом, що охоплював простір від Ванкувера до Владивостока. Подумати лише: північноамериканські демократії, а на сході весь Радянський Союз, включно з його азійською частиною. Результатом було подолання розділу не лише Німеччини, а й Європи! "Справді?" - запитає дехто, якщо подивиться на сьогоднішню політичну карту. Питання небезпідставне. Складається враження, ніби дехто не хоче подолання розділу, а лише відсунення його лінії з центру Європи у напрямку Сходу. Але це було б історичним непорозумінням! І, до речі, порушенням засадничої філософії Паризької хартії для нової Європи від 21 листопада 1990 року: у ній учасники Гельсінського заключного акту висловились за новий проект співпраці на теренах країн-учасниць.

Імпульси єдності Європи

Так само як Німеччина, хоч після Другої світової війни розділена країна, надала європейському процесу єднання нові імпульси, так само зараз об’єднану Німеччину закликають надати цій європейській єдності нові імпульси. Насамперед у двох напрямках. По-перше процес об'єднання треба просувати далі недвозначністю та рішучістю. Не йдеться про питання більше чи менше Європи. А йдеться про питання: чи й надалі розбудовувати Європу, чи повертатися знову до старих окопів. По-друге, це означає не розпочинати нового розділу Європи, де єдність, усе-таки, принесла так багато доброго.

А яка роль Німеччини в усьому цьому? Не призвідника, а роль двигуна, генератора ідей, роль того, хто постійно пам’ятає застереження Клоделя 1945 року. Йдеться про те, щоб у новому світовому порядку, який саме постає, перетворити Європу на дослідну лабораторію, яку скрізь сприйматимуть як справедливу. Якщо сформулювати це одним виразом, то: нова Німеччина у новій Європі означає не більше могутності, а більше відповідальності. Відповідальності за світ рівноправ’я та рівності, а не домінуючого панування; світ, у якому кожному зрозуміло: одному народу не може впродовж тривалого часу вестися добре тоді, коли іншим народам тривалий час живеться погано. Це - результат глобальної взаємозалежності, яка об'єднує народи світу у більше, ніж просто спільноту народів: а саме у доленосну та здатну вижити спільноту.

Ганс-Дітріх Ґеншер обіймав з 1974 по 1992 рік посаду міністра закордонних справ та віце-канцлера ФРН. Нещодавно, в середині вересня, він видав книгу "Мій погляд на речі".