Deutsche Welle: В Україні триває флешмоб у соцмережах із хештегом ‪#яНеБоюсьСказати, у межах якого жінки розповідають про пережите ними сексуальне насильство. Чи важливо відкрито говорити про такий травматичний досвід? І якщо так, то чому?

Деніз Башпінар: Саме завдяки тому, що проблеми домашнього або сексуального насильства виносять на публічне обговорення, ми усвідомлюємо, що вони реально існують. Коли ми замовчуємо ці речі, то виходить, що ми робимо вигляд, ніби їх нема взагалі. Тому відкрито піднімати такі питання та відкрито говорити про них - дуже важливо.

Можу навести приклад з Німеччини. У нас вже приблизно 20 років є кримінальна стаття про насильство у шлюбі. А раніше ми взагалі не усвідомлювали, що жінку можуть зґвалтувати у подружньому житті. І лише тоді, коли починаєш про це говорити, починаєш усвідомлювати, що це справжня проблема. Крім того, такі теми важливо проговорювати, оскільки лише тоді зароджується дискусія і стають зрозумілі її межі: чого ми хочемо і чого не хочемо. Відповіді на ці питання потрібно шукати у відкритій дискусії. І дуже важливу роль відіграє те, що ми починаємо розуміти проблему - що таке насильство, сексуальне домагання, де його межі, що дозволено, а що ні. Тому про це треба говорити.

До яких наслідків може призвести мовчання?

Коли у суспільстві проблема замовчується, то, фактично, прикривається сама дія. Жертві таким чином дають зрозуміти: те, що сталося з тобою, не так уже й страшно. Але ж у жертви залишається відчуття, що вона постраждала від насильства. Це дуже важливо ще й тому, що коли порушується мовчання, у жінок з'являється можливість змінити ставлення до ситуації. Коли вони проговорюють проблему та йдуть у поліцію, у них з'являється можливість змінити сприйняття ситуації. Вони виходять із "непритомної" і пасивної позиції та віднаходять сили діяти та відповісти зловмиснику якимось чином у тому, що вони винесуть це обговорення у публічну площину.

Як знайти в собі сили, щоб заговорити про ці проблеми?

Це, звісно, завжди залежить від суспільних настроїв. Іноді у жінок виникає почуття, що вони цього не можуть розповісти, бо їх не зрозуміють. Часто вони бояться, що їх обвинувачуватимуть, або соромляться, бо відчувають себе "брудними". Та й коли жінці доводиться стикатися з докорами, можна зрозуміти, чому вона мовчить. Тобто справа не лише у жінках. Потрібно створювати таку атмосферу в суспільстві, у якій жінка відчуватиме, що її підтримають, коли вона відкриється, а не покарають. Отже, ідеться не лише про сміливість жінок, але й про атмосферу в суспільстві, де у жінок взагалі є можливість говорити про пережите.

Але, звісно, можна сказати, що кожній жінці самій вирішувати, говорити про це чи ні. Із досвіду можна констатувати, що коли жінка порушує мовчання та йде в поліцію, у неї з'являється можливість змінити сприйняття. І пізніше, опрацьовуючи пережите, вона вже зможе вийти з ролі жертви та натомість відстоювати права і вимагати, щоб винного покарали. І суспільство також визнає, що ці дії мали місце. Це важливо у процесі подолання (психологічної травми. - Ред.)

Часто ведуться дискусії про те, хто ж винен: жертва чи зловмисник? Мовляв, жінкам варто інакше одягатися або поводитися, аби не провокувати чоловіків. Що Ви думаєте про таку позицію?

Така позиція - це дуже давня стратегія перекидання вини на когось іншого. Вона нам знайома. Це спроба поміняти все місцями: з жертви роблять винного і навпаки. А чоловіка, якщо йдеться про чоловіка, сприймають так, ніби він жертва, можливо, сексуально-агресивної або спокусливої жінки. Мовляв, чоловік лише піддався своїм гормонам, він нічого з цим не може зробити. А жінка, своєю чергою, нібито має контролювати ситуацію для обох. Це завдання падає на плечі жінки. Їй потрібно контролювати власну сексуальність та одночасно таким чином контролювати й чоловічі інстинкти.

Це, звісно, дуже задавнена картина сприйняття ситуації. І вона дуже неправильна. Крім того, це ще одна з причин, чому жінки мовчать. Адже коли жінка підозрює, що буде винною, якщо публічно почне говорити про насильство, або що її присоромлять, то це призводить до того, що вона не говорить про це.

В історії Німеччини був випадок, коли відомі жінки на шпальтах журналу зізналися у тому, що зробили аборт, таким чином протестуючи проти його криміналізації. Також була кампанія "Ні означає ні", спрямована проти сексуальних домагань, яка призвела до посилення відповідальності за сексуальне насильство. Чи змінюють акції або флешмоби ситуацію в суспільстві?

Якщо такі акції виникають, то вони є кінцевою точкою певного процесу та підтвердженням того, що відбуваються зміни в суспільній свідомості. З огляду на це цікаво спостерігати за тим, коли така акція з'являється, коли відбуваються дискусії. Під час таких медійних акцій ці проблеми виходять у публічну площину. Соціальні медіа у цьому контексті також відіграють важливу роль, адже вони є частиною цих дискусій. По них можна відстежити сприйняття у суспільстві цієї проблеми на даний момент.

Як можна чинити опір насильству? Як виховувати дітей, щоб захистити їх від нього?

Сексуальне або домашнє насильство часто відбувається у так званій "соціально близькій зоні", тобто у стосунках. Чужі люди у рідкісних випадках чинять насильство над жінками, це роблять здебільшого знайомі чоловіки, партнери. І переважно починається ця проблема у стосунках не з тілесного або сексуального насильства, а зі словесного приниження. Це попереджувальний сигнал. І важливо, щоби жінки розпізнавали ці сигнали і серйозно до них ставилися. Це процес, який починається з маленьких речей, але поступово переростає в насильство.

Щодо дітей, то їх треба виховувати у відносинах, де немає місця насиллю. Дитина повинна знати, що має право на особистий простір, має право сказати "ні", а також не повинна цілувати дядю чи тьотю, якщо цього не хоче. Про все це дитині треба розповісти.