На тлі подальшого поширення COVID-19 в Україні та світі президенту Володимиру Зеленському днями доводилося переконувати Верховну Раду ухвалити закони, потрібні для отримання допомоги від Міжнародного валютного фонду (МВФ). Крім того, він був вимушений домагатися заміни очільників двох ключових міністерств: фінансів та охорони здоров'я. При цьому низка депутатів з пропрезидентської фракції "Слуга народу" відкрито виступає проти ініціатив Зеленського, через що йому доводиться шукати підтримки навіть у своїх політичних опонентів.

DW запитала у голови представництва німецького Фонду імені Фрідріха Еберта в Києві Марселя Рьотіга (Marcel Röthig), як він оцінює кроки української влади у боротьбі проти пандемії коронавірусу та спроможність Володимира Зеленського зберегти контроль над правлячою більшістю у Верховній Раді.

DW: Пане Рьотіг, у жовтні минулого року Ви припускали, що український бізнесмен Ігор Коломойський може мати на Зеленського менше впливу, ніж здавалося на той момент. У понеділок, 30 березня, Верховна Рада ухвалила у першому читанні так званий "антиколомойський" законопроєкт. Ваше припущення справдилося?

Марсель Рьотіг: Я думаю, що це передусім доводить той вплив, який МВФ має на ухвалення критично важливих для України рішень, і те, що необхідність отримати допомогу МВФ важить (для української влади. - Ред.) набагато більше, ніж приватні інтереси окремих олігархів.

Але "Слуга народу" тепер розділена - не усі представники президентської фракції підтримали цей законопроєкт, а дехто відкрито виступав проти нього. Чи здатен Зеленський керувати країною без стабільної більшості?

Це вже не вперше, коли йому не вистачає голосів власної фракції, аби провести через парламент суперечливе рішення. Попри те, що "Слуга народу" - це найбільша парламентська фракція в історії України, керувати нею виявляється дуже важко. Особливо це стосується депутатів, обраних за мажоритарними округами, багато з яких мають набагато сильнішу лояльність до окремих осіб, ніж до власної політичної сили. В такій ситуації доводиться шукати компроміси з іншими фракціями.

Це не перший випадок, коли відносно швидко і без серйозного відбору складений виборчий список призводить до ситуації, коли парламентська фракція виявляється дуже різноманітною та погано контрольованою. Тому подібні ситуативні коаліції будуть формуватися й надалі.

Також я не думаю, що це призведе до позачергових виборів до Верховної Ради, бо на них партії Зеленського навряд чи вдасться отримати таку ж кількість голосів, а проведення голосування в нинішніх умовах неможливе.

Чи є ризик того, що ситуативні голосування разом з "Опозиційною платформою - За життя" (ОПЗЖ), які відбувалися вже не раз, призведуть до дрейфу "Слуги народу" на проросійські позиції?

Це чисто прагматична політика - голоси шукають там, де їх можна отримати. І якщо їх не вдається взяти в умовно проєвропейських фракціях - "Батьківщини", "ЄС" чи "Голосу", - то компромісом може бути співпраця з "Опозиційною платформою".

Але Зеленський мусить вдаватися до таких кроків менше ніж за рік після обрання президентом та через пів року після обрання нової Верховної Ради. Чи не бачите Ви загрози дестабілізації української політичної системи, якщо така динаміка зберігатиметься?

Мені нинішні події дуже нагадують період правління (президента України. - Ред.) Віктора Ющенка (2005 - 2010 роки. - Ред.), коли парламентська більшість також була майже неконтрольованою. Так, тоді йшлося про коаліцію (нині в "Слуги народу" власна більшість без коаліційних партнерів. - Ред.), але паралелей дуже багато. Тому я не думаю, що у середньостроковій перспективі українській політичній системі щось загрожує. Навіть у такому вигляді йдеться не про щось принципово нове. Зараз, коли Рада вимушена ухвалювати історичні рішення на щоденній основі, це буде призводити до постійного укладання таких ситуативних коаліцій під конкретні голосування. Деякі з таких союзів можуть бути дуже несподіваними. Але я не думаю, що під час епідемії коронавірусу на нас очікують дострокові парламентські вибори чи протистояння Верховної Ради з президентом.

Зеленський прийшов до влади у час відносної економічної та соціальної стабільності в Україні та обіцяв боротися корупцією та олігархами. Але через пандемію COVID-19 він став кризовим президентом - йому треба рятувати систему охорони здоров'я і економіку. Чи готовий він до цього?

У нього немає іншого вибору. Чи впорається він - покаже час. Президентів можна оцінювати за двома критеріями: виконання обіцянок та те, як вони реагують на кризи. В Німеччині, наприклад, підтримка правлячої коаліції до пандемії коронавірусу була нижчою, ніж зараз, бо, на думку німців, кризовий менеджмент влади дає результат. Таким може бути результат і в Україні. Втім, якщо кризовий менеджмент Зеленського буде провальним, це може знищити його рейтинг, так само як фінансова криза 2008 року остаточно знищила рейтинг Ющенка.

Реакція української влади на кризу була досить запізнілою, але одразу дуже рішучою, принаймні у тому, що стосується карантинних заходів. Залишається відкритим питання, чи зможе Київ так само швидко розгорнути ресурси для тестування на коронавірус та ізоляції хворих, аби уповільнити епідемію. Якщо влада впорається, це може конвертуватися у зростання підтримки Зеленського. Але пандемія рано чи пізно завершиться, і йому доведеться виконувати свої передвиборчі обіцянки.

Однією з обіцянок Зеленського була боротьба із впливом олігархів. Але зараз, під час кризи, він створює з олігархами спільні штаби з подолання наслідків епідемії коронавірусу. Як йому виконати свою обіцянку після такого співробітництва?

Це, мабуть, найбільш суперечливий момент. Те, що ми зараз спостерігаємо, - це ніщо інше як новий олігархічний консенсус. Як і його попередники, Зеленський звертається по допомогу до олігархів у важкий момент. Він пояснює це тим, що олігархи мають повернути суспільству вкрадене. Втім, це виглядає так, ніби Зеленський визнав системну роль олігархів в українському суспільстві і намагається їх використати. Інше питання - чи це не джин, якого він потім не зможе повернути до пляшки.

В Україні за пів року вже другий уряд, і навіть у ньому в розпал епідемії коронавірусу змінюють ключових міністрів: фінансів та охорони здоров'я. Наскільки розумно робити такі кроки під час кризи?

У такій кризі, як нинішня, досить ризиковано змінювати керівництво двох критичних відомств, очільники яких і без того змінювались незадовго до цього. Так, зміна попереднього уряду не була пов'язана з коронавірусом, але це рішення було ухвалено у дуже невдалий момент, коли сусідні країни вже почали запроваджувати обмеження, пов'язані з пандемією. Уряд в Україні в цей час було фактично заблоковано через передачу влади. Зараз цей крок повторюють для двох ключових відомств: фінансів та охорони здоров'я. При цьому нові міністри так чи інакше були пов'язані у своїй попередній діяльності з попереднім президентом Петром Порошенком. Тобто ми бачимо ще один приклад прагматизму в урядуванні. Уявити таке на початку правління Зеленського було важко, якщо не брати до уваги (міністра внутрішніх справ України. - Ред.) Арсена Авакова, який відіграє свою окрему роль.

Ви згадали ім'я Авакова. Він залишається острівцем стабільності в українському уряді. Як йому вдається залишатися міністром внутрішніх справ України протягом рекордного терміну?

Йому вдалося перетворити власне міністерство на своєрідну фортецю. Він має контроль над низкою українських силових структур, зокрема Національною гвардією та деякими (колишніми. - Ред.) добровольчими батальйонами. За нинішніх умов важко знайти наступника, який буде здатний зберегти такий саме рівень контролю. А з прагматичної точки зору краще мати Авакова як союзника, а не ворога. Раніше запевняли, що він буде перехідною фігурою та згадували його заслугу у мирному та вільному перебігу виборів в країні. Але фактично його ресурси - міністерство, орієнтовані на нього депутати та медіа - є занадто важливими, аби налаштовувати їх проти себе.

Тобто Аваков - це вже точно не перехідна фігура?

Однозначно, ні. Але я не думаю, що у Авакова є амбіції стати, наприклад, прем'єром. Йому відверто комфортно на посаді, на якій він зараз перебуває.