Тиждень тому Ральф Фюкс вчергове поїхав із візитом на Схід України, який потерпає від нової ескалації насильства. Йому вдалося на власні очі побачити ті умови, в яких живуть люди, які тікають від бойових дій. Кількість таких людей стрімко зростає. Якщо в Харкові їхня частка вже складає близько 10 відсотків від місцевого населення, то в таких містах, як Біловодськ на Луганщині, переселенців і місцевих вже майже порівну.

В інтерв'ю DW Фюкс розповів про те, чому біженці і місцева влада звинувачує Київ у нехтуванні їхніми проблемами, а також про скрутне положення української держави, яке, на його думку, змушуватиме уряд України домагатися припинення вогню усіма можливими засобами.

DW: Наскільки поганою є ситуація із забезпеченням біженців та місцевого населення на Донбасі?

Ральф Фюкс: Ми були лише декілька днів на цій території і відвідали лиш ту частину Луганської області, яка наразі контролюється Києвом. Тому нам важко говорити про повноцінну картину. Але судячи із того, що ми побачили, гуманітарна ситуація, медичне та соціальне забезпечення населення стали набагато гіршими. Обладнання лікарень, яке і без цього не відповідає вимогам часу, зараз просто не може впоратися із додатковим потоком людей. Адже у цих лікарнях зараз, зокрема, надають допомогу багатьом пораненим українським військовим. Наприклад, ми були у лікарні, де зламався єдиний рентгенівський апарат і операції доводиться проводити без рентгенівських знімків. Великі проблеми і з різноманітними соціальними установами. Наприклад, школи і дитсадки тепер мають дати раду набагато більшій кількості дітей, ніж це було раніше. Адже більшість серед осіб, які були змушені тікати вглиб української території, складать пенсіонери та жінки з дітьми.

Українська влада робить достатньо для того, аби покращити ситуацію, в якій опинилися біженці?

За нашим враженням, питання забезпечення і допомоги біженцям дуже сильно залежить від громадських ініціатив. Волонтерські проекти грають дуже й дуже велику роль, наприклад, якщо йдеться про придбання медикаментів або передачу теплих речей. Це стосується як біженців, так і військових. Я не можу стверджувати беззаперечно, що це пов’язано з тим, що українській державі просто бракує ресурсів, адже вона й так перебуває на межі банкротства. Так само я не можу стверджувати, що причина у бюрократизованості та неефективності державного апарату, у завеликому розриві між Києвом та громадами на місцях. Але помітним є дуже критичне ставлення людей на Донбасі до центрального уряду. Люди мають враження, що про них недостатньо дбають. Це стосується як залученості Києва у проблеми на місцях, так і матеріальних ресурсів, які виділяються для їхнього вирішення.

Тобто у свої негараздах біженці звинувачують уряд у Києві?

Набагато більше у цьому плані йдеться не про біженців, а про відповідальних осіб на місцях, які кажуть, що просто перевантажені. Щодня виникає купа проблем - від поселення біженців до шкільної освіти. Величезною проблемою є відновлення будівель, в той час як грошей не вистачає навіть на те, аби відремонтувати вибиті шибки. Це постійне змагання із тим критичним становищем, в якому опинилися люди та місцева влада, і яке із плином часу лише погіршується. В таких умовах досить легко звинувачувати Київ, адже це розповсюджений стереотип у стосунках між Донбасом та українським центральним урядом.

А хто, на думку цих людей, винен у тому, що на їхній рідній землі розпочалася війна?

Тут я не можу стверджувати щось напевне. Хочу лише згадати про соціологічні опитування минулого року, згідно з якими прихильники приєднання власного регіону (Донбасу - Ред.) до Росії становлять дуже незначну меншість населення. Водночас серед більшості панує критичне ставлення до українського уряду. Та зрештою більшості людей йдеться просто про якнайшвидше повернення до нормального життя. Про безпеку, роботу, заробіток, охорону здоров’я, нормальне транспортне сполучення - все це їх непокоїть.

Чи може Європа чимось зарадити у цій ситуації?

Авжеж, фінансова допомога є першочерговою. Ми терміново потребуємо більше грошей на відбудову інфраструктури і соціальне та медичне забезпечення. Але в той самий час мусить відбуватися реформа державного управління, що передбачає розширення повноважень і зміцнення фінансового забезпечення місцевих громад. Людям на місцях треба дати більше відповідальності за власну долю, але для цього їх також треба забезпечити відповідними матеріальними ресурсами.

Як місцеве населення ставиться до перспектив нового перемир’я?

Особливої надії на те, що припинення вогню цього разу триватиме, немає. Люди добре запам’ятали результати попередніх мінських домовленостей, які не вартували того паперу, на якому вони були зафіксовані. Є велике побоювання, що агресія Росії триватиме і не зупиниться на тих територіях, де зараз фактично вибудовується російський протекторат. Втім, незважаючи на недовіру до політиків, люди хочуть вірити, що війна закінчиться.

Що, на Вашу думку, має статися, аби нарешті встановився мир?

Я не впевнений, що варто зараз говорити про стабільний мир, адже для початку треба домогтися припинення вогню. До того ж політичні конфлікти, що стали підґрунтям для збройного протистояння, залишаються невирішеними. І це не дуже залежить від України, і ще менше - від Європейського союзу. Доля миру переважно вирішується в Кремлі. Все виглядає так, що Київ терміново потребує встановлення тривалого режиму припинення вогню. Це необхідно для того, аби зберегти хоча б шанс стабілізувати фінансову, економічну та політичну ситуацію. В іншому випадку є загроза колапсу держави через її знекровлення. І саме тому Київ має домагатися припинення вогню майже будь-якою ціною, аби отримати шанс для відновлення країни.