Якоб Мішке викладає політологію у Національному університеті "Києво-Могилянська академія". Він живе у Києві вже рік, вільно володіє як українською, так і російською мовами. Deutsche Welle попросила німецького політолога поділитися своїми враженнями: чи існує в Україні «мовна проблема»? Приводом до цієї розмови стали запеклі політичні баталії у Верховній Раді навколо законопроекту Партії регіонів, який має надати особливого статусу російській у низці регіонів країни. Очікується, що до розгляду цього законопроекту парламентарії повернуться у вівторок, 5 червня.

Deutsche Welle: Пане Мішке, Ви живете у Києві, де у повсякденні можна зустріти як українську, так і російську мови. Якою мовою Ви особисто спілкуєтеся?

Якоб Мішке: У Києві я спілкуюся майже виключно українською. Адже мені важко «перемикатися» з однієї мови на іншу. На роботі я розмовляю українською, а якщо потім десь раптом треба переходити на російську, то може вийти «суржик». Тому мені краще скрізь спілкуватися українською. Хтось мені відповідає українською, хтось російською – я вже часто і не помічаю, якою мовою вони мені відповідають. Якщо компанія суто російськомовна, я можу перейти і на російську. Але мені треба годину-дві, щоб повністю «переключитися».

Частіше іноземці вчать російську, аби порозумітися з українцями. Ви пішли іншим шляхом. Як це відбивається на Вашому спілкуванні?

Часто люди спершу дивуються, перепитують «де це я так навчився?». Взагалі, люди привітніше ставляться, коли іноземець звертається до них українською. Одразу з’являється привід поспілкуватися. Мені з українською краще: легше вирішити питання з чиновниками, купити квитки або ще щось – люди до мене позитивно ставляться.

Нині точаться палкі політичні дискусії навколо «мовного питання». Правляча Партія регіонів хоче зробити російську офіційною у тих регіонах, де значна частина населення спілкується цією мовою. До цих регіонів належить і Київ. Ви відчуваєте у столиці якусь необхідність «захищати» російську?

Коли я десять років тому вперше був у Києві, тут значно менше розмовляли українською, ніж зараз. Дедалі частіше чуєш на вулицях, як люди спілкуються українською. У Києві я ніколи не відчував жодних «мовних» проблем, не пригадую жодних інцидентів. Дехто переходить на мову співрозмовника, коли до нього звертаються, дехто продовжує розмовляти «своєю». Але я ніколи не бачив, щоб через це були проблеми. Дуже ліберальна ситуація – кожен розмовляє своєю мовою.

Бійки політиків «через мову» стали для Вас несподіванкою?

Помітно, що це пов’язано з початком виборчої кампанії. Деякі партії хочуть набрати за рахунок цього голоси. Але чомусь ця «проблема» ніколи не вирішується – у політиків, які нині при владі, вже була безліч можливостей щось зробити, аби зняти це питання. Але нічого не відбувається. Мене дивує, чому люди серйозно ставляться до дій політиків, які перед виборами говорять завжди те саме, але ніколи не роблять того, про що вони говорили.

Тобто потреба щось робити у цій сфері таки є?

Так, якщо так про це серйозно говорять, значить є люди, для яких це питання є проблемним. Але чомусь обидві сторони політичного протистояння не хочуть разом шукати спільне рішення: як можна зберегти розвиток, статус української мови і зробити так, щоб люди, в яких рідна мова російська, теж почувалися представленими в Україні. Ніхто нічого не пропонує, аби це питання цивілізовано врегулювати – політики з різних таборів зацікавлені у тому, щоб цю тему можна було використовувати далі.

Ви маєте на увазі, що існування «питання статусу російської мови» важливе не лише тим партіям, які мобілізують проросійських виборців?

Від такого роду дискусій зазвичай виграють саме екстремістські партії. На Заході України це насамперед партія «Свобода». Партія регіонів намагається мобілізувати радикально налаштованого у цьому питанні виборця на Сході. Виборця у центрі цими гаслами не переконати – тут розмовляють або українською, або російською і переважно не роблять з цього проблеми. Але в цілому можна констатувати, що проблема доволі таки надумана: якщо подивитися на Схід України, там все одно навіть чиновники розмовляють і пишуть російською, хоч державною мовою і є українська. Це більше символічне питання, ніж практичне. Люди все одно роблять те, що вони хочуть.

Поки, крім «мовного питання», жодних вагомих передвиборних тем не видно. А в чому Ви вважаєте найбільш актуальні проблеми, які мали б бути у центрі суспільної уваги напередодні виборів?

Це ті самі проблеми, що вже двадцять років є актуальними в Україні: регіональний розвиток, геостратегічні питання: чи продовжувати йти шляхом наближення до ЄС. Для всіх було би корисно будувати правову державу, це вирішальне питання і для європейської інтеграції. Як це робити? Про це я ще нічого не чув від тих, хто йде на вибори. Дуже серйозні в країні економічні проблеми – таке враження, ніби політики не мають конкретних пропозицій, як виправити цю ситуацію.

Тим часом бідні в Україні стають біднішими, а багаті – багатшими. Соціальна напруга у суспільстві зростає, але це не задає тон виборчій кампанії. Українців хіба такі теми не хвилюють?

Здається, пересічному українцю не так сильно болить, коли він бачить на вулицях «Роллс-Ройси», «Майбахи» і «Мазераті». В особистих розмовах про це багато нарікають, але партії не сильно переймаються тим, що з цим робити. Перед виборами все як завжди обмежується темою обмеження пільг для депутатів. Люди виходять на вулиці лише тоді, коли у них забирають якісь конкретні пільги. А що робити, щоб у принципі розв’язати соціальні проблеми, які є дуже складними? Цілісного бачення цього ніхто не пропонує. Ніхто не йде до людей, аби запропонувати їм рішення, пояснити бачення виходу із ситуації.

Якщо політики не мають чого запропонувати виборцям крім «затертої до дірок» дискусії про українську і російську мову, чи варто взагалі очікувати після майбутніх виборів якихось змін в країні?

Насамперед я сподіваюся, що вибори пройдуть чесно, що не буде фальсифікацій. Тоді буде видно, кому довіряють виборці. Важливо, аби новий уряд зробив вибір на користь європейського курсу.