33-річна Аннелі Дросте (Annelie Droste) з німецького Майнгайма вивчала психологію в Нідерландах і Німеччині, де отримала диплом когнітивно-поведінкового психотерапевта. За плечима в спеціалістки кілька гуманітарних місій: на Філіппінах вона працювала з жертвами тайфуну, а у Іраку - з біженцями. Понад 10 місяців пані Дросте керувала програмою психологічної допомоги в рамках польової місії "Лікарів без кордонів" (Medecins Sans Frontieres, MSF) на Донбасі. Це її перша робота з "Лікарями" і перша - на війні. В інтерв'ю DW лікарка розповіла про особливості психологічної реабілітації жертв конфлікту.

DW: Пані Дросте, розкажіть, як, власне, Ви потрапили на Донбас?

Аннелі Дросте: Коли я понад рік тому приєдналася до MSF, то ще не знала, де саме буду працювати. Так вийшло, що мене направили до України. Звісно, я чула до того про конфлікт на Сході України, і досвід роботи психолога під час збройного конфлікту був мені цікавий. Звісно, спочатку було важко, в першу чергу, через те, що коли минулого літа я прилетіла до Запоріжжя, то зовсім не розуміла ані української, ані російської. Зараз вже трохи спілкуюся. Взагалі-то вже прибувши до Маріуполя, я познайомилась із командою, побачила, яку важливу роботу тут виконують "Лікарі без кордонів", це справило дуже позитивне враження, такі речі мене надихають.

Як працює проект мобільних клінік?

MSF має дві бази клінік - у Кураховому та в Маріуполі. Всього працює три групи, у складі кожної є лікар, медсестра та психолог. Загалом вони надають допомогу у 24 населених пунктах біля лінії зіткнення - щодня група відправляється у якесь чергове містечко, село чи селище. Іншого медичного забезпечення там практично немає. До того ж місцеві мешканці живуть переважно у важких фінансових умовах, тож навряд чи вони мали б змогу купити всі ті медикаменти, які ми їм привозимо.

Яку роль відіграють у роботі клінік психологи?

Мої колеги - це переважно місцеві спеціалісти - ведуть індивідуальний прийом під час виїздів клінік. На кожного пацієнта, який до нас приходить, припадає, як правило, шість 45-хвилинних консультацій. Головна робота - вчити людей давати раду всьому тому стресу та тривогам, у яких вони постійно живуть ось уже три роки. Окрім індивідуальних прийомів, ми ще проводимо групові зайняття у Маріуполі - для підтримки населення літнього віку. До групи входять як переселенці з прифронтових сіл, так і місцеві мешканці - це, з одного боку, полегшує інтеграцію в нове середовище, а також створює простір для обміну емоціями, пов'язаними з конфліктом.

Існує стереотипна думка, що українці, а особливо на Донбасі, не надто готові ділитися своїми проблемами із психологами. Чи Ви стикалися з недовірою?

Так, я чула таку думку. Зокрема тому, окрім приватних консультацій, ми проводимо для пацієнтів мобільних клінік такі собі курси психологічної грамотності - пояснюємо основні терміни, говоримо про зв'язок між психічним та, власне, фізичним здоров’ям. Адже люди у стані депресії більш схильні до всіх видів захворювань, від застуди до інфекцій, а у стані постійного стресу в людей можуть розвиватися головні болі, болі в м'язах, проблеми зі сном, прискорене серцебиття.

Та головне - ми пояснюємо місцевим мешканцям, що весь цей психологічний дискомфорт, тривога, яку вони відчувають, є цілком природною, нормальною реакцією на ту ненормальну ситуацію, в якій вони опинились. І що з усіма цими проблемами слід якось поратися.

Ще одна, безумовно, важлива річ для довіри - це конфіденційність. Ми постійно наголошуємо, що бесіди наших пацієнтів із психологами цілком приватні і вимагаємо від пацієнтів такої ж приватності у поводженні один із одним під час групових занять. Врешті, це дає результати - з часом помічаємо, що під час наших візитів все більше людей готові якщо не до терапії, то хоча б просто поділитись  своїми проблемами.

Чи є якась загальна клінічна картина щодо психологічного здоров'я у прифронтовій зоні, де Ви працюєте? Які найбільш поширені проблеми?

Ну, перш за все, ми, психологи, постійно підкреслюємо, що кожен випадок глибоко індивідуальний. Але якась загальна картина звісно є. Головний симптом, який помічений у пацієнтів - це тривожність, починаючи від загального занепокоєння до панічних атак. Це нормальна і адекватна реакція для людей в нестабільних і невизначених умовах, які є звичайними для будь-якої конфліктної ситуації. Ще ми стикаємося зі зростанням кількості фізичних симптомів, таких як проблеми із травленням, головні болі і болі у м'язах. Потім починаються проблеми у стосунках, які посилені стресом. Два останніх симптоми - зазвичай типова реакція на підвищення рівня стресу, і працівники MSF часто помічають це в подібних конфліктах.

Як правило, коли говорять про "сіру зону" та медичну допомогу, всі уявляють, у першу чергу, літніх людей. А як щодо дітей? Як вони переживають війну?

Наші психологи також працюють з дітьми, яких до нас, як правило, приводять батьки. Хоча все ж таки багато сімей із дітьми поїхали з "сірої зони". Але ми працюємо з ними як із переселенцями.

Діти також у великому стресі і часто відчувають тривожні синдроми, хоча в силу свого віку не все розуміють. Але все відчувають, тому намагаються збагнути, чому речі відбуваються саме так, чому батьки такі стурбовані, занепокоєні або пригнічені. Симптоми дуже швидко переходять від батьків до дітей.

Які поради Ви як психолог дали би людям, які постраждали від конфлікту?

Головне - це не тримати емоції в собі. Я би порадила шукати людей зі схожими проблемами, ділитися своїми переживаннями і допомагати боротися із цим.