Deutsche Welle: Ви нещодавно відвідали зону конфлікту на Донбасі. З якими враженнями ви повернулися?

Вольфґанґ Темплін:Я здійснив дві поїздки у листопаді та у грудні. Я відвідав ту частину Донбасу, яку контролює українська сторона. В листопаді я був на Луганщині, а в грудні на Донеччині. З міркувань безпеки наша невелика правозахисна місія не змогла побувати на окупованих сепаратистами територіях. Але ми контактуємо з людьми та маємо доступ до різних звітів, з яких ми склали уявлення про ситуацію на місці. Ми їздили з маленькою, але дуже активною харківською правозахисною групою Human Rights Protection Group, з якою давно співпрацюємо. Ми хотіли передусім оцінити гуманітарну ситуацію та те, наскільки дотримуються права людини.

З ким саме вам вдалося поспілкуватися на місцях?

Ми зустрічалися з активістами, незалежними журналістами, редакторами невеликих, але дуже важливих газет, які працювали у Донецьку, Луганську та областях. Оскільки під час окупації з боку сепаратистів, вони перебували у значній небезпеці, багатьом довелося залишити свої домівки. Поспілкуватися нам вдалося у таких містах як Артемівськ, Краматорвськ та Константинівка. У наших розмовах лунало й невдоволення у бік Києва. Варто визнати, що ці люди критично налаштовані щодо кроків, які Київ намагається реалізувати. Крім того, ми розмовляли з представниками органів управління та військовослужбовцями. І звісно, ми не упускали нагоди поговорити з мирним населенням. З людьми, з якими ми не були знайомі раніше. Такі бесіди дозволили краще зрозуміти настрої у регіоні.

Чого саме зараз вимагає мирне населення?

Ми постійно звертали увагу на те, що під час багатьох розмов люди закликали нас: не сприймайте Донбас як суто однорідну територію, ми не однакові. Часто лунало "ми не просто Донбас, тут є регіони з багатьма різними традиціями, ідентичностями". Загалом люди справді вважають, що східним областям потрібно надати більше самостійності. Вони стверджують, що у Києві цю вимогу часто не чули або не звертали на неї уваги. Але, що важливо, йдеться про більше самостійності у складі України, а не Росії чи так званих "псевдореспублік". Загалом наші співрозмовники часто дуже негативно висловлювалися про Київ, про українську владу, про їхні упущення. Утім, вони абсолютно чітко дали зрозуміти, що прагнуть більше автономії саме у складі України.

Чи помітили ви розкол серед населення?

На можна сказати, що серед людей відкрито відчувається розкол. Але "за лаштунками" помітні деякі процеси. Частина населення визнає, що навесні справді повірили у те, що з сепаратистами ситуація може покращитися, і лише потім усвідомили, що вони принесли лише хаос і терор. Ми спілкувалися з тими, які змінили свої погляди. Але загалом серед людей панує відчутна невпевненість, безнадія і розпач.

В мене була цікава розмова з однією жінкою, яка благала Путіна відновити мир. Вона стверджувала, що російський президент відіграє вирішальну роль у ситуації (на сході України - .Ред). Що цікаво, ця жінка - зовсім не прихильниця Путіна. Це людина, яка хоче змін. І "вирішальну роль Путіна" вона навіть не сприймала як щось позитивне. Жінка була радше налякана конфронтацією з кимось надзвичайно могутнім.

В одній із ваших статей, ви стверджуєте, що здача Донбасу Росії створила б значні проблеми для України. Чому ви так вважаєте?

Відмова від східних територій абсолютного нічого не принесла б. Вивчивши ситуацію, я переконаний, що Росія, навіть якщо українська сторона погодилася б на такий варіант, зовсім не має наміру визнати окуповані регіони частиною своєї держави. Москва зацікавлена у довготривалій дестабілізації. Вона хоче реально від’єднати окуповані сепаратистами території, неважливо під яким прапором, та паралізувати у такий спосіб Київ. Цей регіон був би повністю залежним від Росії, яка продовжила б надавати їм військову, логістичну, інфраструктурну допомогу. Водночас, Москва залишає за собою право сказати, що це внутрішній конфлікт, з яким українці самі мають впоратися. Звісно ,це неможливо доти, доки Росія не припинить бойові дії.

Ви також пишете, що від того, чи вдасться мирно розв’язати конфлікт залежить, зокрема, і те, чи стане європейська перспектива реальністю для України. Як же вирішити цей конфлікт мирно, якщо Росія не припиняє бойові дії?

Мінські домовленості самі по собі абсолютно неефективні. Якщо взагалі можливо, щоб цей протокол був виконаний, то лише у випадку, якщо європейські санкції діятимуть надалі. Кожна пропозиція щодо скасування штрафних заходів проти Москви у той час, коли вона продовжує порушувати взяті на себе зобов’язання, була б абсолютно контрпродуктивною. Лише під тиском санкцій та тоді, коли європейська спільнота засуджує путінський режим, Росія могла б піти на поступки. З Москви постійно лунає двозначна риторика. […] Російська сторона змінить свою стратегію лише у випадку, коли в країні усвідомлять, що санкції справді діють. Це привзеде до зміни настроїв у країні та послабить режим. І тоді Москва буде вимушена, відчуваючи ефект від санкцій та українських оборонних воєнних дій, погодитися дотримуватись домовленостей.