Історик Рольф Келлер уже понад 25 років досліджує тематику радянських військовополонених у період Другої світової війни. Він брав участь у німецько-російському дослідницькому проекті, де вивчались документи, що потрапили до Москви в 1945-му. Він керує меморіальним центром у Нижній Саксонії та тримає постійні контакти з колишніми військовополоненими. У Нижній Саксонії саме радянські військовополонені є найчисельнішою групою жертв злочинів нацистів. Є сотні кладовищ, де поховані радянські військовополонені. Один з найбільших - у Берген-Бельзені, там поховано до 20 тисяч в'язнів.

DW: Пане Келлер, скільки радянських військовополонених було захоплено вермахтом і скільки з них померло?

Рольф Келлер: Достеменно можна говорити про принаймні 5,3 мільйона й до 5,7 мільйона радянських військових, що потрапили в полон. У ньому померли принаймні 2,6 мільйона, можливо навіть до 3,3 мільйона. Тобто половина або ж навіть більше. Рівень смертності серед інших в'язнів війни не перевищував двох відсотків.

Яким було поводження із військовополоненими?

Хоча радянські інтерновані формально вважалися вермахтом військовополоненими, поводження з ними було не таким, як це передбачено Женевською конвенцією. Їх навмисне гірше годували, та й ставлення до них було гіршим, ніж до інших груп. Наприклад, за програмами селекції відбирали євреїв та політкомісарів, а інших в'язнів віддавали СС. Війну проти СРСР Гітлер оголосив "війною на знищення", тож смерть мільйонів радянських громадян була спланованою. Військовополонених називали носіями "єврейсько-більшовицького світогляду". У нацистській пропаганді їх змальовували "кримінальними елементами", "слов'янськими нелюдами" та "людською нечистю". У німецький полон їх брали лише тому, що воєнна промисловість потребувала дедалі більше робочих рук.

У Німеччині існували "шталаги" - концтабори вермахту для військовополонених. Один з них - Штукенброк-Зенне - президент ФРН Йоахім Ґаук обрав для візиту з нагоди вшанування пам'яті жертв нацистського режиму. Як жилося в'язням у цих "шталагах"?

Перші такі "шталаги", бараки для військовополонених, були відкриті для польських, бельгійських, французьких, британських, сербських та інших військовополонених. Вони діяли як розподільчі центри для подальшого відправлення на примусову працю на заводи або в сільському господарстві. У 1941-му для радянських військовополонених з'явилося дещо цілком нове: так званий "російський табір". Це 12 великих таборів, розрахованих на 20-50 тисяч в'язнів у Сілезії, Саксонії, Нижній Саксонії та Вестфалії. Там не було бараків з койками та місцями особистої гігієни - лише відкритий простір, обнесений колючим дротом та сторожовими вежами.

В'язні мусили жити просто неба до настання зими. За допомогою столових приборів вони копали землянки, щоби хоч якось захиститися від примх погоди. Ми проаналізували документи, депортаційні списки та записи з кладовищ. Часто причина смерті вказана така: "задихнувся у землянці". Умови були жахливими. Через постійне недоїдання вони їли навіть кору дерев та земляних хробаків. Хвороби поширювалися миттєво, тож вже з жовтня 1941-го року смерті стали масовими. У "російських таборах" щодня помирало до 300 в'язнів. Їх ховали в братніх могилах.

Ці в'язні мусили працювати?

Так. І при цьому вони мусили виконувати тяжку фізичну працю або ж займатися дренажем. Вони були не в стані виконувати таку роботу, а від "працедавців" надходили скарги на те, що, мовляв, ці в'язні виконують лише десяту частину того, що досі робили французи, і їх треба краще годувати. Але німецька сторона цього ніколи не забезпечувала. Згодом хворих на туберкульоз просто відсилали до "таборів смерті", де невиліковно хворі були кинуті напризволяще.

Що сталося з військовополоненими після визволення в 1945-му?

Існував відомий наказ Сталіна за номером 270, яким радянським солдатам заборонялося здаватися в полон ворогові. Військовополоненого вважали зрадником, а покарання загрожувало і його родині. Тих, хто повертався з Німеччини, вважали потенційними колаборантами. Мовляв, як вони б вижили чотири роки за таких нестерпних умов, якби не співпрацювали з німцями? Багатьох додому не пускали, а натомість відправляли в ГУЛАГ або ж скеровували до штрафбатів. Дехто все життя прожив із цим ярликом полоненого, а тема була табу навіть у розмовах з рідними. Ми й досі знаємо про це дуже мало.

У Німеччині теж ця тема в повоєнні роки через протистояння по лінії Схід-Захід не викликала інтересу, десь аж до 1990-их. При цьому непоміченою вона не була, зважаючи на те, що табори військовополонених були рясно розкидані по всій країні. Фермери писали тоді скарги, бо голодні військовополонені крали, приміром, ріпу з городу. Багатьох в'язнів, що вирушали на пошуки їжі, розстрілювали охоронці.

Ви зібрали чимало свідчень тих, хто пройшов Берген-Бельзен і вижив. Яка історія Вас вразила найбільше?

Марк Тілевич був ув'язненим у таборі Віцендорф, де гестапо за допомогою вермахту шукало шпигунів серед ув'язнених комуністичних партробітників та євреїв. Тілевич був і тим, і іншим. Його батьки були атеїстами, тож у дитинстві він не пройшов обряду обрізання. Його не зрадили товариші і він зміг втекти, уникнувши страти пострілом у потилицю. Лише в 1941-му в Заксенгаузені поблизу Берліна стратили 13 тисяч радянських військовополонених.

Тілевич потрапив до табору примусової праці у Нижній Саксонії і здійснив дві спроби втечі. Згодом його формально звільнили з полону і передали гестапо, яке віддало його до рук СС. У Заксенгаузені він належав до міжнародного комітету табору і готував втечу. В документах гестапо після його втечі було записано "єврейський тип". Це диво, що він вижив.

Чого очікують колишні військовополонені від сьогоднішньої Німеччини?

До Німеччини й до власної батьківщини ставлення у цих людей досить амбівалентне. Як написав один російський історик "вони були жертвами двох диктатур". Вони вдячні за інтерес до своєї долі і за жести доброї волі. Наприклад від берлінського клубу "Контакти", який виплатив по 300 євро зі зібраних пожертв. І чимало з них потребують цих грошей. За оцінками, таких людей близько двох тисяч. Усі вони вже у дуже похилому віці, часто хворі і живуть з маленької пенсії, якою навіть не покрити витрати на ліки.

У дискусіях про репарації в Німеччині про військовополонених найчастіше не йдеться. Як слід чинити у випадку радянських військовополонених?

Згідно з Женевською конвенцією, військовополонені мали б мати таке ж забезпечення як німецькі солдати. Але їм у цьому було навмисне відмовлено. Побоюючись подальших позовів, німецька сторона категорично відмовила у компенсаціях військовополоненим. З морального, етичного та правового погляду - це дилема. Бажано було б визнання, яке виходило б за межі формального терміну "компенсація". Опозиційні Ліві та Зелені вважають радянських військовополонених жертвами нацизму. Для мене, як для історика, це очевидно. І зібраних доказів теж достатньо. Самі ж військовополонені очікують від ФРН відкритого визнання цього факту. Німецький президент Ґаук уже визнав це злочином, але черга тепер за Бундестагом.