Меморіал жертвам Голокосту був відкритий у Берліні в 2005 році. З того часу постали й інші пам'ятники на вшанування пам'яті жертв націонал-соціалізму: репресованим гомосексуалам, представникам народів сінті і рома, а також убитим у ході програми насильницької евтаназії. Однак у Німеччині досі немає пам'ятника жертвам нищівної війни, яку у Східній Європі вела нацистська Німеччина. У коаліційній угоді між правлячими у ФРН консерваторами з блоку ХДС/ХСС та соціал-демократами зафіксовано, що цю прогалину має бути заповнено. Утім, зараз у Німеччині розгорнулась дискусія щодо того, як саме це має бути реалізовано. Слово у ній нещодавно взяв на шпальтах Frankfurter Allgemeine Zeitung професор історії Боннського університету Мартін Ауст (Martin Aust), який спеціалізується на східноєвропейській проблематиці. З Аустом поговорила і DW.

DW: Пане професоре, ще 2017 року ви підписали петицію з вимогою встановити у Берліні окремий монумент полякам, вбитим нацистами. Тепер ви підтримали ідею спільного меморіалу усім жертвам німецьких воєн на знищення у Східній Європі. Чому ви змінили свою думку? 

Мартін Ауст: Я незмінно дотримуюся думки, що знання про початок німецької війни на знищення у Польщі у німецькому суспільстві залишаються недостатніми. Тому я й досі докладаю зусиль до створення в Німеччині видного символу пам'яті про польських жертв. Однак, на мою думку, недостатньо буде заповнити прогалину лише у пам'яті про поляків. Жертви німецької війни на знищення у Радянському Союзі так само є прогалиною у німецькій меморіальній топографії. Шукаючи доречну форму вшанування пам'яті жертв, ми маємо взяти до уваги взаємопов'язаність подій у контексті війни загалом і, зокрема, війни на знищення, яку Німеччина вела у Східній Європі.

У коаліційній угоді німецького федерального уряду висловлено прагнення "у діалозі зі східноєвропейськими сусідами" нагадати про "всіх жертв німецької війни на знищення на Сході". Чому такий підхід, з німецької перспективи, спричиняє конфлікт з культурами пам'яті у Польщі, Україні та Росії?

Це пов'язано з тим, що різняться мови, якими змальовують себе та інших злочинці, жертви, а також їхні нащадки. Націонал-соціалісти називали людей, яких вони знищували, термінами, які відрізняються від тих, котрими змальовують їх нащадки жертв. Нацисти говорили спочатку про євреїв, потім про поляків як слов'ян і зрештою переважно про більшовиків і "жителів Радянського Союзу", лише зрідка згадуючи росіян і українців як слов'ян. Нащадки жертв війни на знищення проти Радянського Союзу сьогодні говорять про себе у національних категоріях - як про росіян, білорусів чи про українців.

Саме тому нині виникає бар'єр, коли йдеться про бажання вшановувати пам'ять жертв разом з усіма східними європейцями?

Проблема полягає, перш за все, у численних конфліктах, пов'язаних з культурою пам'яті, що розгортаються як всередині східноєвропейських держав і народів, так і між ними. У суспільному просторі Польщі, України та Росії нині спостерігаються суперечки щодо доречної форми і змісту пам'яті про Другу світову війну. У польському суспільстві протистоять дві взаємовиключні позиції: національна пам'ять і пам'ять у європейському контексті. У Варшавському музеї, який присвячений повстанню 1944 року, так само як і у фільмі "Місто 44", ми наштовхуємося на польський патріотизм, який ставить свій знак оклику у боротьбі за націю. Цей погляд або редукує інші контексти, або повністю нівелює їх. Натомість інший підхід до історії проявляється у первинній концепції Музею Другої світової у Ґданську, розробленій польським істориком Павлом Махцевичем, яка нині переглядається урядом у Варшаві, так само, як і у фільмі "Роза" (стрічка Войцеха Смажовського "Róża", 2011 рік - Ред.), що оповідає події 1945 року у Мазурах. Тут проявляється той бік польської пам'яті про Другу світову війну, що пов'язаний з загальноєвропейським контекстом та інтегрує в себе проблематику війни і формування нації.

Щодо України постає питання, чи вдасться правим націоналістичним силам накласти свій відбиток на культуру пам'яті, чи, навпаки, зміцніє культура пам'яті, що інтегрує українські, радянські та європейські елементи. Законодавство в Україні криміналізує радянські елементи українського минулого. Однак воно не бере до уваги колаборацію під час Голокосту та масове вбивство поляків, учинене українцями у 1943-44 роках, і воліє бачити пам'ять про українців виключно як жертв або героїв.

У Росії Путін лавірує між плеканням російської величі, російським патріотизмом і громадянськими меморіальними ініціативами, спрямованими на вшанування пам'яті жертв сталінізму і світової війни.

Водночас між цими державами існують нерозв'язані конфлікти пам'яті. У Росії та Україні лунають діаметрально протилежні заяви щодо політики пам'яті. У той час, як офіційна російська позиція проводила пафосні паралелі між анексією Криму 2014 року та звільненням Криму у 1944-му і говорила про чергову оборону півострова від фашизму, український президент Петро Порошенко на День незалежності України 24 серпня 2017 року заявив, що російська агресія на Донбасі 2014 року була так само віроломною, як німецький напад 1941 року. Все це призводить до того, що будь-яка німецька ініціатива двостороннього вшанування пам'яті не буде сприйнята третьою стороною.

Тобто ви застерігаєте від "націоналізації пам'яті"?

Зведення монумента лише польським жертвам породить зрозумілі бажання створити пам'ятник жертвам серед росіян, білорусів та українців. Таким чином, добре обґрунтований імператив - виконати наш обов'язок плекати пам'ять про жертв злочинів наших дідів - привів би не до появи взаємоприйнятної культури пам'яті, а спричинив би пов'язані з цим конфлікти. Ми доклалися би до конкуренції між національними дискурсами пам'яті і сприяли би загостренню конфлікту в наші й без того непрості політичні часи. Зв'язки Німеччини з різними державами і суспільствами у Східній Європі вимірюються століттями і тісно переплетені. Тож потрібна така форма вшанування пам'яті, яка показала б міру нашої відповідальності як нащадків тих, хто вчиняв злочини, та врахувала б усю складність наявних багатосторонніх відносин, витримавши критику з усіх боків.