Deutsche Welle: Професоре Сімон, як особисто Ви сприймаєте день завершення Другої світової війни в Європі?

Ґергард Сімон: Я належу до старшого покоління, дитиною я сам пережив 8 травня 1945. У мене про це лишилися живі спомини. На вулицях села, де я жив, діти кричали "Війна скінчилася, війна скінчилася!" Тоді у нас були хороші відчуття та надія, що відтепер все буде добре. Тому виправдано відзначати в Німеччині 8 травня як день пам’яті. Втім, святковим вихідним днем 8 травня ніколи не було в Західній Німеччині й ніколи не буде.

Розкажіть детальніше, яке значення в Німеччині має день пам’яті 8 травня.

Німеччину після 8 травня було розділено. Для Західної Німеччини завершення війни означає звільнення від націонал-соціалістичного насильницького панування, прорив у нові, кращі часи та приєднання до Заходу. Для радянської окупаційної зони та, згодом, НДР це не так. Для неї 8 травня - це початок нової тиранії, нової антидемократичної фази, яка тривала десятиліття. Тому це день пам’яті з різноманітними конотаціями. Західні німці витягнули кращий жереб, ніж східні.

А як відзначали цей день в колишній НДР, так само, як і в СРСР?

У НДР відзначали, так само, як і в СРСР - 9 травня. При цьому в Радянському Союзі 9 травня у 50-х та 60-х роках святкували не так активно. Лише з Брежнєвських часів стає 9 травня найважливішим політичним святом у СРСР. Те саме стосується і НДР.

В Україні триває дискусія, відзначати День пам’яті та примирення 8 травня чи День перемоги 9 травня. Що б Ви могли порадити?

Оскільки Україна стоїть на шляху в Європу та на Захід, має сенс відзначати 8 травня - в той самий день, коли і Європа та Північна Америка. Втім, очевидно, не можна так однозначно вирішувати, що тільки 8 травня. Потрібне компромісне рішення. З одного боку, 8 травня має бути днем завершення війни та пам’яті, але 9 травня має лишатися Днем перемоги - з огляду на велику частину населення, зокрема на сході та півдні України, для яких 9 травня є значущим.

Український парламент нещодавно ухвалив так звані "закони щодо декомунізації". Чи допомагають, на Вашу думку, ці закони в "подоланні минулого" в Україні?

Я думаю, так. Загалом я вважаю позитивними ці положення про декомунізацію України. Ці закони не в усіх деталях є безпомилковими, потрібно внести певні поправки. Але, в принципі, це правильний шлях. Слід пам’ятати, що в західній Україні вже понад 20 років тому зносили пам’ятники Леніну. Так само як і в Польщі та країнах Балтії. В інших регіонах слід символічно розпрощатися з комуністичною символікою, комуністичними так званими "героями", які в багатьох випадках були серйозними правопорушниками.

Для чого потрібні в кожному селі пам’ятники Леніну чи вулиці або площі Леніна? Я думаю, вже час розпрощатися з ними. При цьому важливо, щоб символічне подолання радянського спадку відбувалося знизу, а не за вказівкою парламенту чи президента. В цьому мають брати участь самі мешканці міст та сіл. Вони мають вирішувати, як називати ці населені пункти, вулиці та площі. Мені, наприклад, дуже цікаво, як буде називатися Дніпропетровськ. Деякі кажуть просто Дніпро. Місто та річка цілком можуть мати однакову назву, приклад такого - Москва.

У цих законах також передбачається засудження націонал-соціалістичного режиму. Чи можливо провести паралелі із забороною націонал-соціалізму в Німеччині?

Так, цілком. Там ледь не в кожному пункті зрівнюється націонал-соціалістична символіка і пропаганда та комуністична символіка і пропаганда. І те, і те цими документами заборонено. Очевидно, що парламент в цьому питанні спирався на німецький взірець. Питання в іншому, що хоча в Німеччині націонал-соціалістична символіка та пропаганда заборонені, комуністичні - ні.

Чому так?

У мене нема однозначної відповіді. Я припускаю, з двох причин. Перша - якщо в Україні комуністична символіка пов’язана зі сталінізмом, то в Німеччині - ні. Справжнього сталінізму в найстрашнішій його формі - з Голодомором та подібним - не було після 1945 року, хоча і чинився терор та переслідували людей. Це одна з причин, чому в Німеччині багатьом складно поставити знак рівності між комуністичною та націонал-соціалістичною тиранією. Це прирівнювання, яке для мене очевидне, не поділяють багато німців, оскільки люди тут по-справжньому не знали сталінізму. Друга причина: у нас зараз є партії, політичні організації, політичний менталітет, які себе хоч і не називають комуністичними, але посилаються на досвід НДР. В Німеччині є політичні групи, яким дуже важко бачити в НДР неправову державу.

Як Ви ставитеся до визнання воїнів УПА бійцями за незалежність України?

Я вважаю це правильним. В законі міститься великий перелік військових та політичних угрупувань, про які говориться, що вони є частиною боротьби за незалежність України. Починаючи від ОУН в 1930-х роках і до Української гельсінської групи в 1970-х роках. Це правильно, але при цьому за жодних обставин не означає, що все зроблене УПА було правильним чи хорошим. Є багато акцій УПА, які слід сприймати дуже критично. Наприклад, антипольська різня на Волині у 1943 році. Проте це не виключає того, що УПА та ОУН є учасниками боротьби за українську незалежність. Звісно ж, не може бути мови, що всі вони були позитивними героями. Критичний розгляд цього минулого має відбуватися і, думаю, буде відбуватися.