Щороку в лютому до Берліна з’їжджаються знамениті кіноактори з усього світу й у першу чергу – з Голівуду. Червоний килим для гостей кінофестивалю «Берлінале» розгортають на площі, що носить ім’я досі неперевершеної німецької «зірки» світового масштабу – Марлен Дітріх.

Здавалося б, так і має бути – місто вшановує свою знамениту дочку. Але відносини Дітріх і Берліна довгий час були напруженими. Лише 2001 року столиця вибачилася перед акторкою і співачкою за завдану кривду, а роком пізніше вона стала почесною громадянкою Берліна. Посмертно. На той момент вона уже 10 років була похована в скромній могилі на міському кладовищі «Штубенраухштрассе».

«Нахабна берлінська пика»

Марлен, або в німецькому варіанті – Марлене – Дітріх народилася 27 грудня 1901 року в Берліні в родині поліцейського. Власне, звали її Марі Магдалене, з якого потім утворилося «Марлене». Дівчина брала уроки музики, вчилася грати на скрипці та мріяла про кар’єру актриси.

Уже в 1920-ті роки Дітріх зіграла перші ролі в театрі й кіно. Міжнародним проривом став фільм «Блакитний янгол». Австрійсько-американський режисер Йозеф фон Штернберг зняв картину за мотивами роману Генріха Манна «Професор Унрат, або Кінець одного тирана», в якому Дітріх зіграла танцюристку на ім’я Лола-Лола. Ось як вона сама пригадувала:

«Штернберг сказав мені, щоб я залізла туди нагору й сіла на рояль. Потім він сказав: Ви не принесли мені пісню? Вам же казали принести з собою пісню для пробного запису! На що я сказала: я не принесла пісню, бо мені все одно не дадуть цю роль. Така нахабна берлінська пика, уявляєте?».

Німкеня в Голівуді

У «Блакитному янголі» Дітріх справді співала, та ще й як: «Я з голови до ніг налаштована на кохання…» Легендарною вважається еротична сцена з чорно-білого фільму, в якій акторка сидить на бочці, піднявши й зігнувши одну ногу так, що видно стегна в панчохах із підв’язками. Кажуть, що чоловічій публіці це особливо подобалося, а письменник Генріх Манн жартував, що його зробили знаменитим ніжки Марлен Дітріх.

Після шаленого успіху фільму 1930 року Дітріх вирушила завойовувати Америку і стала першою німкенею, що домоглася успіху в Голівуді. За роль у фільмі «Марокко» її висували на «Оскара». Були й інші вдалі фільми, але повторити успіх «Блакитного янгола» Дітріх не змогла.

Палка антифашистка

Коли в 1930-ті роки до влади в Німеччини прийшли нацисти, Йозеф Ґеббельс запрошував Дітріх повернутися й обіцяв їй величезні гонорари за ролі в німецьких фільмах. Але Дітріх відмовилася. Вона отримала американське громадянство і прагнула зробити свій внесок у повалення режиму Гітлера. Цим внеском стали виступи перед американськими солдатами в Африці та в Європі. Пізніше вона говорила, що в неї ніколи не було такого інтенсивного контакту з публікою, як на фронті.

Після війни заслуги Дітріх були відзначені численними нагородами. У США їй дали «Медаль свободи» - найвищу цивільну відзнаку. У Франції Дітріх стала кавалером Ордену почесного легіону.

Натомість у Західній Німеччині Дітріх ще тривалий час вважали «зрадницею». Мовляв, вона виступала не проти Гітлера, а проти мільйонів німецьких солдатів. Якось на одному концерті співачки в Дюссельдорфі в 1960-ті роки якийсь молодий хлопець кинув у неї яйце. Після цього інциденту вона більше не давала концертів на батьківщині.

Смерть у Парижі

Після війни Дітріх майже перестала зніматися в кіно і лише співала, хоча своїм прокуреним голосом вона швидше розповідала. Критики кажуть, що великого таланту в неї не було, натомість були шарм і стиль. Варто лише згадати революційні для того часу брючні костюми.

Ще у солідному віці 75 років Дітріх виступала із сольною програмою на сцені. Але вона почала дедалі частіше вживати спиртне, що змусило врешті-решт завершити кар’єру. Останні 11 років життя легендарна акторка і співачка провела в ліжку своєї квартири в Парижі. Єдиним зв'язком із зовнішнім світом був телефон. 6 травня 1992 року Марлен Дітріх померла. За офіційною версією в неї відмовило серце й нирки. Але секретарка й подруга припускала, що Дітріх могла скінчити життя самогубством від передозування снотворного. Їй був 91 рік.

Роман Гончаренко