Сонячний суботній вечір. Однак Тобіас і Гандрік прийшли цього разу не на пляж на одному з прохолодних, але прозорих Лужицьких озер, а до шкільного спортивного залу в селі Кроствіц. Сьогодні ці лужицькі парубки хочуть зайнятися танцями. При цьому йдеться не про хіп-хоп чи брейк-данс, а про фольклор.

Щосуботи близько тридцяти молодих людей зустрічаються в Кроствіці. Вони приїздять сюди з довколишніх сіл та містечок. Тут тренується традиційний лужицький танцювальний колектив «Вудвор». На перший погляд про фольклор не нагадує ніщо: спортивний одяг, кросівки, модні зачіски. Але юнаки й дівчата цінують своє лужицьке походження. «Це моє коріння, - каже 24-річний Тобіас Домш. - З такою думкою я виріс і пишаюся тим, що володію лужицькою мовою».

Традиція в танці

Ансамбль «Вудвор» має в своєму репертуарі дуже старі традиційні танці. Так танцювали ще їхні батьки, дідусі й бабусі та прадіди. Лужичани були й залишаються визнаною етнічною меншиною на німецькій території. Їх тримає разом не лише спільна рідна мові, але також чимало звичаїв, обрядів, фольклорних свят, які збереглися донині.

Дотримуватися традицій – для членів «Вудвору» це не якийсь анахронізм. «Для мене це можливість займатися спортом і водночас отримувати насолоду, - визнає 19-річна Реґіна. – Під час репетицій я зустрічаюся з людьми, з якими ми потім разом проводимо й вечір. Наш ансамбль – це як маленька родина».

Лужичани говорять лужицькою

Щорічно ансамбль «Вудвор» має 40-50 виступів. Сюди слід додати ще турне до Польщі, Чехії або Румунії. Такий ентузіазм якраз і надихає життям лужицьку меншину: «Вудвор» не єдиний танцювально-пісенний лужицький колектив; крім чисельних фольклорних ансамблів варто згадати й про лужицькі дитячі садки, школи, газети, що виходять лужицькою мовою, радіо, а також об'єднання «Домовина», яке відстоює інтереси лужичан.

Фінансується все це за рахунок федерального й земельних бюджетів Бранденбурга й Нижньої Саксонії. Щороку лужичанам виділяється 15,6 мільйонів євро. Однак, попри таку підтримку, деякі представники цієї народності полишають рідні місця. «Головним чином лужицькі дівчата відправляються на Захід на навчання, - розповідає Тобіас. - Потім вони знайомляться з німецьким чоловіком і так там і лишаються. Таким чином регіон полишає ще одна потенційна лужицька мама».

Вимирання не загрожує

Тобіас у будь-якому разі вчитиме своїх дітей лужицькій мові, як і більшість інших його друзів з ансамблю «Вудвор». Також те натхнення й запал, з яким ця група підходить до справи, розвіює всі побоювання, що лужицькі серби колись можуть зникнути як народність. Відповідаючи на запитання про майбутнє лужичан, Реґіна спонтанно цитує старий лужицький вислів: «My běchmy. My smy. My budźemy – Ми є. Ми були. Ми будемо».

Автор: Надіне Войчік / Володимир Медяний
Редактор: Леся Юрченко