Після проходження паспортного контролю на КПП Дитятки, перша зупинка маршруту у 30-кілометровій Зоні відчуження - село Залісся. Колишні садові дерева виросли у справжній ліс, яким поросли центральні вулиці. До аварії на ЧАЕС 26 квітня 1986 року тут проживало близько трьох тисяч мешканців. Їх евакуювали у Бородянський район Київщини. Згодом сюди повернулось кілька самоселів.

Залісся було не останнім у районі селом. Тут, у 15 хвилинах від міста Чорнобиля, розташовувалась середня школа, бібліотека, пологовий будинок та Дім Культури (на фото), збудований у 1959 році. Приміщення непогано зберіглося - усередині все ще висить пропагандистський транспарант. У хорошому стані ліпнина, що оздоблювала сцену. Але долівка майже геть згнила, тож пересуватися слід обережно.

Наступна зупинка - Чорнобиль. Біля пожежної частини просто неба розташований музей техніки, задіяної у ліквідації наслідків аварії. У перші дні спеціалісти сподівалися з її допомогою розчистити особливо небезпечні завали. Але навіть техніка не витримувала високий рівень радіації, а виходячи з ладу, створювала для ліквідаторів зайві труднощі.

Алея Пам’яті меморіального комплексу "Зірка Полинь" в Чорнобилі - це символічне кладовище з назвами 162 населених пунктів, які зрівняли із землею після Чорнобильської катастрофи. Зі спогадів ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС Валерія Стародумова: "Метод захоронення називався "під себе". Інженерна машина розгородження (ІМР) мала викопати траншею поруч, зіштовхнути будинок і засипати землею".

Наступна зупинка - село Копачі. Воно розташоване в 10-кілометровій зоні. Село зазнала найбільш інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами. Саме тут туристи жваво вимірюють рівень радіації за допомогою дозиметрів, доступних за додаткову плату (150-300 гривень). Супровідники мають допомогти зорієнтуватися в одиницях вимірювання. Подекуди "фонить" і "зашкалює", пристрій гучно пищить.

Село розташовувалося лише у чотирьох кілометрах від ЧАЕС. Через сильне забруднення його ліквідували і заспиали землею. Одна з небагатьох будівель, що залишилась стояти - дитячий садок. Тут ще чимало дитячих іграшок, меблів, посібників із дошкільного виховання, є і батьківський куток. Лише дітей немає...

Пам'ятник ліквідаторам аварії встановили на майданчику перед 4-м енергоблоком ЧАЕС. Сьогодні цей енергоблок уже вкритий новим захисним конфайнментом і виглядає цілком мирно. А в квітні 1986 року, після аварії, показники радіації тут перевищували норму у тисячі разів. У ліквідації наслідків однієї з найбільших техногенних катастроф взяли участь близько 600 тисяч осіб.

Перед входом до ЧАЕС обов’язково пройти контроль на предмет наявності радіологічного забруднення одягу. Як правило прилади звітують "чисто". В іншому разі дозиметристи спробують відчистити одяг. Якщо не вдасться - доведеться його залишити. Організатори обіцяють, що за день перебування у Чорнобильській зоні рівень радіаційного опромінення дорівнюватиме дозі, отриманій за годину польоту літаком.

Після проходження радіологічного контролю, у станційній їдальні ЧАЕС пропонують повноцінний обід: борщ або суп, м'ясо з гарніром і салат, компот, сік та хліб. Тут можуть харчуватися і вегетаріанці: замість м'ясного можна взяти, наприклад, кавун та персик. Усі продукти - лише з-за межі зони відчуження. Ціна обіду - 100 гривень. Каву можна взяти окремо, в автоматі. Увага: автомат решту не дає.

Ось ми і в центрі Прип’яті - гордості соціалістичного містобудування. Рік заснування - 1970. До аварії в місті, розташованому в двох кілометрах від ЧАЕС, проживало близько 50 тисяч мешканців. На фото - "білий дім", де жила міська еліта та директор ЧАЕС Віктор Брюханов, засуджений згодом до 10 років ув’язнення. На першому поверсі - магазин "Веселка", після аварії слугував меблевим складом.

Ці автомати, встановлені біля кафе "Прип'ять", у радянські часи були невід'ємною частиною міського ландшафту. На них можна було натрапити на вулиці та у парках відпочинку. Цю модель АТ-101СК випускало виробниче об’єднання "Київторгмаш". Вода зі сиропом коштувала 3 копійки, без - 1 копійку. У другому автоматі (на фото) так і залишився стояти гранований стакан.

Кафе "Прип'ять" - улюблене місце відпочинку молоді, розташоване біля річкового вокзалу, куди з Києва припливали теплоходи "Ракета". Особливість інтер'єру - вітраж, найвірогідніше, авторства команди знаменитого художника-монументаліста Івана Литовченка. Виконаний за трудомісткою і витратною технологією: творцем зібрані фрагменти кольорового скла. Митці називають результат "гобеленом у склі".

Прип'ять вважався зразково-елітним містом. Рівень забезпечення енергетиків порівнювали з московським, звичний для СРСР дефіцит тут був рідкістю. У Прип'яті діяло 25 магазинів, у тому числі універмаг, що відкрився на початку 1986 року. На першому поверсі був продуктовий відділ, на другому - меблевий. Тут ще збереглися холодильні вітрини, хоча мародери давно зняли усе "начиння" на металобрухт.

Та найбільше сліди мародерів помітні у залишених приватних помешканнях прип’ятчан. Деякі речі, незабруднені радіацією, городяни змогли згодом забрати та вивезти, частково майно утилізували. Решту розікрали мародери. Знімали навіть батареї. Більшість квартир нині майже цілком порожні. Подекуди, як тут, у квартирі в домі на вулиці Лесі Українки, ще можна знайти шпалери, старі меблі та дещо з кухні.

…ці слова з пісні Тараса Петриненка згадуються при виді транспарантів до Першотравня у будинку культури "Енергетик". Аварію на ЧАЕС від розпаду СРСР відділяють лише 5 років. Історики упевнені, що Чорнобиль став початком кінця Радянського Союзу. Лише на першому етапі збитки від аварії становили 18 мільярдів рублів. Похитнулася не лише неповоротка економіка, але й сліпа віра в курс КПРС.

...вона ж - "Чорнобиль-2", вона ж - "російський дятел" (Russian woodpecker), вона ж "випалювач мізків". Остання зупинка маршруту - секретний об'єкт, збудований неподалік ЧАЕС. Він був частиною системи протиповітряної оборони СРСР для виявлення запуску міжконтинентальних балістичних ракет. Починаючи від 1976 року, "Дуга" наводила страх шумом в ефірі, за що радіолюбителі й охрестили її "дятлом".

На околицях Прип'яті часто можна зустріти лиса на прізвисько Семен. Він став своєрідною місцевою знаменитістю. Туристів Семен любить, адже вони його часто підгодовують. Однак гладити його не рекомендується. Не лише через те, що у нього на хутрі теоретично можуть бути радіоактивні частинки. Цей симпатяга - дика тварина і кусатися не розучився.

Після проходження паспортного контролю на КПП Дитятки, перша зупинка маршруту у 30-кілометровій Зоні відчуження - село Залісся. Колишні садові дерева виросли у справжній ліс, яким поросли центральні вулиці. До аварії на ЧАЕС 26 квітня 1986 року тут проживало близько трьох тисяч мешканців. Їх евакуювали у Бородянський район Київщини. Згодом сюди повернулось кілька самоселів.

Залісся було не останнім у районі селом. Тут, у 15 хвилинах від міста Чорнобиля, розташовувалась середня школа, бібліотека, пологовий будинок та Дім Культури (на фото), збудований у 1959 році. Приміщення непогано зберіглося - усередині все ще висить пропагандистський транспарант. У хорошому стані ліпнина, що оздоблювала сцену. Але долівка майже геть згнила, тож пересуватися слід обережно.

Наступна зупинка - Чорнобиль. Біля пожежної частини просто неба розташований музей техніки, задіяної у ліквідації наслідків аварії. У перші дні спеціалісти сподівалися з її допомогою розчистити особливо небезпечні завали. Але навіть техніка не витримувала високий рівень радіації, а виходячи з ладу, створювала для ліквідаторів зайві труднощі.

Алея Пам’яті меморіального комплексу "Зірка Полинь" в Чорнобилі - це символічне кладовище з назвами 162 населених пунктів, які зрівняли із землею після Чорнобильської катастрофи. Зі спогадів ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС Валерія Стародумова: "Метод захоронення називався "під себе". Інженерна машина розгородження (ІМР) мала викопати траншею поруч, зіштовхнути будинок і засипати землею".

Наступна зупинка - село Копачі. Воно розташоване в 10-кілометровій зоні. Село зазнала найбільш інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами. Саме тут туристи жваво вимірюють рівень радіації за допомогою дозиметрів, доступних за додаткову плату (150-300 гривень). Супровідники мають допомогти зорієнтуватися в одиницях вимірювання. Подекуди "фонить" і "зашкалює", пристрій гучно пищить.

Село розташовувалося лише у чотирьох кілометрах від ЧАЕС. Через сильне забруднення його ліквідували і заспиали землею. Одна з небагатьох будівель, що залишилась стояти - дитячий садок. Тут ще чимало дитячих іграшок, меблів, посібників із дошкільного виховання, є і батьківський куток. Лише дітей немає...

Пам'ятник ліквідаторам аварії встановили на майданчику перед 4-м енергоблоком ЧАЕС. Сьогодні цей енергоблок уже вкритий новим захисним конфайнментом і виглядає цілком мирно. А в квітні 1986 року, після аварії, показники радіації тут перевищували норму у тисячі разів. У ліквідації наслідків однієї з найбільших техногенних катастроф взяли участь близько 600 тисяч осіб.

Перед входом до ЧАЕС обов’язково пройти контроль на предмет наявності радіологічного забруднення одягу. Як правило прилади звітують "чисто". В іншому разі дозиметристи спробують відчистити одяг. Якщо не вдасться - доведеться його залишити. Організатори обіцяють, що за день перебування у Чорнобильській зоні рівень радіаційного опромінення дорівнюватиме дозі, отриманій за годину польоту літаком.

Після проходження радіологічного контролю, у станційній їдальні ЧАЕС пропонують повноцінний обід: борщ або суп, м'ясо з гарніром і салат, компот, сік та хліб. Тут можуть харчуватися і вегетаріанці: замість м'ясного можна взяти, наприклад, кавун та персик. Усі продукти - лише з-за межі зони відчуження. Ціна обіду - 100 гривень. Каву можна взяти окремо, в автоматі. Увага: автомат решту не дає.

Ось ми і в центрі Прип’яті - гордості соціалістичного містобудування. Рік заснування - 1970. До аварії в місті, розташованому в двох кілометрах від ЧАЕС, проживало близько 50 тисяч мешканців. На фото - "білий дім", де жила міська еліта та директор ЧАЕС Віктор Брюханов, засуджений згодом до 10 років ув’язнення. На першому поверсі - магазин "Веселка", після аварії слугував меблевим складом.

Ці автомати, встановлені біля кафе "Прип'ять", у радянські часи були невід'ємною частиною міського ландшафту. На них можна було натрапити на вулиці та у парках відпочинку. Цю модель АТ-101СК випускало виробниче об’єднання "Київторгмаш". Вода зі сиропом коштувала 3 копійки, без - 1 копійку. У другому автоматі (на фото) так і залишився стояти гранований стакан.

Кафе "Прип'ять" - улюблене місце відпочинку молоді, розташоване біля річкового вокзалу, куди з Києва припливали теплоходи "Ракета". Особливість інтер'єру - вітраж, найвірогідніше, авторства команди знаменитого художника-монументаліста Івана Литовченка. Виконаний за трудомісткою і витратною технологією: творцем зібрані фрагменти кольорового скла. Митці називають результат "гобеленом у склі".

Прип'ять вважався зразково-елітним містом. Рівень забезпечення енергетиків порівнювали з московським, звичний для СРСР дефіцит тут був рідкістю. У Прип'яті діяло 25 магазинів, у тому числі універмаг, що відкрився на початку 1986 року. На першому поверсі був продуктовий відділ, на другому - меблевий. Тут ще збереглися холодильні вітрини, хоча мародери давно зняли усе "начиння" на металобрухт.

Та найбільше сліди мародерів помітні у залишених приватних помешканнях прип’ятчан. Деякі речі, незабруднені радіацією, городяни змогли згодом забрати та вивезти, частково майно утилізували. Решту розікрали мародери. Знімали навіть батареї. Більшість квартир нині майже цілком порожні. Подекуди, як тут, у квартирі в домі на вулиці Лесі Українки, ще можна знайти шпалери, старі меблі та дещо з кухні.

…ці слова з пісні Тараса Петриненка згадуються при виді транспарантів до Першотравня у будинку культури "Енергетик". Аварію на ЧАЕС від розпаду СРСР відділяють лише 5 років. Історики упевнені, що Чорнобиль став початком кінця Радянського Союзу. Лише на першому етапі збитки від аварії становили 18 мільярдів рублів. Похитнулася не лише неповоротка економіка, але й сліпа віра в курс КПРС.

...вона ж - "Чорнобиль-2", вона ж - "російський дятел" (Russian woodpecker), вона ж "випалювач мізків". Остання зупинка маршруту - секретний об'єкт, збудований неподалік ЧАЕС. Він був частиною системи протиповітряної оборони СРСР для виявлення запуску міжконтинентальних балістичних ракет. Починаючи від 1976 року, "Дуга" наводила страх шумом в ефірі, за що радіолюбителі й охрестили її "дятлом".

На околицях Прип'яті часто можна зустріти лиса на прізвисько Семен. Він став своєрідною місцевою знаменитістю. Туристів Семен любить, адже вони його часто підгодовують. Однак гладити його не рекомендується. Не лише через те, що у нього на хутрі теоретично можуть бути радіоактивні частинки. Цей симпатяга - дика тварина і кусатися не розучився.

Пересохлий басейн на території колишньої штаб-квартири радянських військ можна вважати символом міста-пустки Вюнсдорфа, що розташувалось в 40 кілометрах від Берліна. Після завершення Другої світової війни саме тут СРСР облаштував свою найбільшу військову базу на території Німеччини. Це фото зроблене наприкінці січня 2017 року.

Останній радянський солдат залишив Вюнсдорф 9 вересня 1994 року. Тут залишилися не тільки порожні казарми. На території Вюнсдорфа було відразу п'ять радянських військових містечок. Тут є і житлові багатоповерхівки, і спортивні зали, і школи, і басейни та кінотеатри.

Двері колишнього театру у Вюнсдорфі міцно зачинені. І хоча йдеться про ареал фактично в самому центрі колишньої НДР, майже ніхто не знав, що відбувається у "закритому місті". Для східних німців військове містечко було забороненою зоною.

У театрі у Вюнсдорфі досі висить завіса. У цьому залі показували й кіно. Разюча різниця у порівнянні з тим, яким був Вюнсдорф до того, як тут розташувались радянські війська. Раніше це було село з приблизно трьома тисячами жителями.

Так виглядає панно в офіцерській казармі Вюнсдорфа. Радянські пропагандисти не забули все прикрасити цитатою російського поета Олександра Пушкіна: "Мій друже, краю віддамо душі прекрасні поривання!" (Переклад М. Рильського)

Більшовицький лідер Володимир Ленін досі несе варту у Вюнсдорфі. Він залишився сам-один після 12 вересня 1990 року, коли було підписано договір "Два плюс чотири" про возз'єднання Німеччини, названий так за кількістю залучених до підписання сторін: двох німецьких держав, а також СРСР, США, Франції та Великобританії. Договір поклав край присутності радянських військ у ФРН.

На безлюдних сходах і поверхах казарм лущиться фарба й старі шпалери. Виведення радянських військ, які дислокувались на території НДР, відбулось рекордно швидко: за чотири роки східну Німеччину полишили 330 тисяч радянських військових та 208 тисяч членів їхніх родин, з НДР було виведено понад чотири тисячі танків і вісім тисяч одиниць бронемашин.

"Зроблено в СРСР": це все, що нині залишилося від технічного обладнання в одному із штабів. Крадії металобрухту та мисливці за артефактами радянської доби тут добряче попрацювали за останні понад 20 років.

Стара карта світу поруч з речами радянського офіцера. Після завершення Холодної війни та виведення радянських військ з Німеччини й країн Східної Європи вплив Москви на Європу суттєво знизився. Але нелегальна анексія Криму в 2015-му році зробила цю тему знову актуальною.

Бабі Гані (ліворуч на фото) 86 років. Вона на понад 10 років пережила свого чоловіка. Останні 25 років старенька ще й доглядає за своєю сестрою Сонею (праворуч на фото), яка страждає на психічні розлади. "Радіації не боюся. Варю гриби, доки вся радіація з них не вийде", - гордо каже баба Ганя. Аліна Рудя вже кілька разів відвідувала бабусю і називає її найдобрішою людиною.

Ганя з сестрою живуть у Купуватому - селі у 30-кілометровій зоні відчуження. Після аварії на ЧАЕС у квітні 1986 року сотні тисяч тутешніх мешканців із зони поспішно евакуювали. Більшість будинків у селі так і залишились безхазяйними. У цій хаті баба Ганя зберігає труни для себе і сестри.

Місцеве кладовище зовні нічим не відрізняється від усіх інших сільських кладовищ в Україні. Але чимало могил належать людям, які були евакуйовані після аварії, але воліли бути похованими тут, розповідає Аліна Рудя.

Дехто повертається сюди ще за життя. Як от баба Маруся, яка доглядає за могилою матері. Її дочка живе з чоловіком та двома дітьми в однокімнатній квартирі у Києві. А баба Маруся каже, що тішиться тому, що живе тут: "Це моя батьківщина. Хочу, щоб тут мене поховали. Але біля матері, а не чоловіка".

Галина Іванівна належить до тих, кого називають "самоселами". "Моє життя проминуло так хутко, що й оком не встигла моргнути. Зараз мені 82 роки, а відчуття таке, ніби ще й не починала жити. У молодості дуже хотілося подорожувати. Мріяла про квиток, з яким можна було б об'їхати цілий світ. Але далі Києва так нікуди і не вибралася".

Іван Іванович з дружиною ще у 1980-х вирішили повернутися до забруднених радіацією, але рідних місць. Таких, як вони, кілька сотень. Іван став серед туристів справжньою знаменитістю. Чоловік овдовів ще кілька років тому, але щороку розповідає, що дружина померла "торік". Він полюбляє розповідати безліч історій, деякі з яких, однак, межують із вигадкою.

За тиждень до 32 роковин аварії на ЧАЕС Аліна Рудя відвідала селище Опачичі. Тут залишалася жити одна-єдина бабуся. Решта самоселів вже відійшли в інший світ. Їхні хати стоять із прочиненими дверима, на столах старі фотографії, листи, рушники та меблі - мовчазні свідки трагічної долі.

Баба Маруся доглядає за своїм чоловіком Іваном. Він страждає на старечу деменцію, а нещодавно ще й переніс інсульт. "Іноді він прокидається посеред ночі і іде шукати свій трактор, на якому пропрацював 42 роки". Сама Баба Маруся тепер теж часто замислюється про смерть. "Не хочу бути тягарем для дітей та онуків", - каже вона.

До того, як Іван зліг хворим, він встиг змайструвати дві домовини для себе і для дружини. Зараз подружжя тримає їх у сараї, що поруч із хатою. "Нижня для мене, а та, що на ній стоїть, - для мого старого", - пояснює Маруся.

У зоні відчуження залишилося небагато самоселів. Аліна Рудя, що сама народилося недалеко від Чорнобиля, збирає їхні історії для великого фотопроекту, який має незабаром вийти друком. "Відвідини кинутих сіл щоразу стають дедалі більш гнітючими. Щоразу хтось помирає, адже більшості самоселів уже далеко за 70", - каже Аліна.