Смерть Леоніда Плюща у маленькому південнофранцузькому Бесежі сколихнула, як підземний вулканічний поштовх, цілу низку країн, культур і середовищ, з якими покійний був зв'язаний і на чию долю встиг повпливати - Францію, Росію, розкидану по всіх континентах українську діаспору - і навіть, о диво, "материкову" Україну. Несподівано з'ясувалося, що на батьківщині його пам'ятає не тільки "стара дисидентура" (та й скільки її, зрештою, залишилось?) - а й купа молоді, з якою він устиг (і коли, спитати б?) заприязнитися під час своїх спорадичних наїздів до Києва - а потім підтримував через інтернет контакти "за інтересами": з кимось зійшовшись на ґрунті Хвильового й Штайнера, з кимось - шаманізму, сабатіанства, християнських єресей та інших високоспеціалізованих матерій, а ще з кимось - "зафрендившись" в археографічних мандрах власною генеалогією (борзненські Плющі, як захоплено писав мені ще перед війною, виявилися старовинним козацько-шляхетським родом, і те, що його репресовані-застрашені батьки ніколи не розповідали дітям, що ті "из бывших", розцінював як симптом тої самої нашої "колективної психотравми", яку ще 1997 року продіагностував у блискучому психоаналітичному есе "Тридцять чорний рік", - тоді ще такі тексти могли в Україні з'являтися друком, у "нульові" роки для них уже не стало "майданчиків", і спілкування Леоніда Плюща з українським читачем звузилось до книжок з мізерним накладом, тож тим дивніше, що читач в Україні у нього все-таки знайшовся - якщо й не настільки численний, як міг би, то принаймні точно відданий і вирозумілий: "свій"!).

Цей дар також належить до обов'язкового "пакету здібностей" "вільного інтелектуала" європейської традиції - в кожному просторі, де б не з'явившись, кристалізувати круг себе гурток однодумців, власну "піфагорейську школу". І даремно сьогодні наші ЗМІ плутаються й заникуються у спробах схарактеризувати Леоніда Плюща одним словом - правозахисник? дисидент ("советский диссидент", як не посоромилися писати деякі російські так звані "ліберальні" видання - через 24 роки після закриття всього "советского")? математик, згідно з базовою освітою й радянською, аж до арешту й психтюрми, "трудовою книжкою"? культуролог, за основною діяльністю еміґраційного періоду? літературознавець, автор "революційних" книжок про Хвильового й Шевченка? (але ж - і про російський фашизм, що його загрозу першим у Східній Європі упізнав ще в 1960-ті й досліджував, із перервою на ув'язнення, майже півстоліття - від кіноекспериментів Ейзенштейна до "історіософських" шизомарень Ільїна-Проханова-Дугіна, що лягли в основу нинішньої кремлівської "Четвертої світової війни", - а це вже наче й не вкладається в пострадянські рамки "літературознавства" за трудовим кодексом?..) У тім-то й річ, що цілим своїм життям і творчістю Леонід Плющ якраз ущент розбивав усі, встановлені політичними системами XX століття, рамки, котрими людину дроблено на окремі "маски й ролі", і якщо вже шукати для його особи єдиного спільного знаменника, то я б не вагаючись сказала - філософ: не "штатний"-дипломований, а той, істинний, в античному сенсі слова, чия місія в світі - постійно, за Роланом Бартом, "запитувати світ, чому він такий". Для нашої доби Плющів друг Мішель Фуко, чи не під впливом особистої магії Леоніда Івановича, винайшов свіжіший термін - "специфічний інтелектуал": фахівець, що виходить за рамки свого фаху - і стає "універсальним мислителем", але не "келійним", а напряму заанґажованим у діяльне перетворення світу. Ось це - пасує, так.

...Гадаю, Фуко мусив йому трохи заздрити, - принаймні коли Плющ, разом з іншими екс-політв'язнями із "соцтабору", протестував у Парижі проти обнімашок Жіскара д'Естена з Брежнєвим як проти "ганьби Європи" та зради французьким політикумом європейських цінностей (нинішнє колаборантство Заходу з кремлівським режимом має довгу історію!) і був із друзями затриманий французькою поліцією та замкнений на ніч у відділок, Фуко негайно примчав туди з вимогою, аби до цюпи всадили і його, як повністю солідарного з протестантами, - а отримавши відмову, до ранку просидів під відділком на сходах, раз у раз, на прохання в'язнів, бігаючи для них по пиво й сигарети, що їх співчутливі - либонь, теж солідарні! - поліціянти з готовністю передавали в камеру… Такі епізоди зі своєї біографії Леонід Іванович згадував винятково приватно, у дружньому колі за чаркою, та й то, коли до слова приходилось, - чого як чого, а бажання обернути своє життя на пам'ятник чи бодай "підручник" для молодших поколінь у ньому не було й заводу, і взагалі безпафоснішої людини я на своєму віку не зустрічала (хіба ще Чеслава Мілоша можу в цьому ряду згадати!), - а вже все, що стосується публічности, піару та іншого "інформаційного шуму", пов'язаного із статусом "селебриті", він одмітав од себе, як пилюку, незмінним коротким присудом: "Це нецікаво…". І чомусь саме ця його фраза настійно мигтіла мені в умі, коли, повертаючись із похорону в Бесежі назад в Україну, я гортала в літаку некрологи французьких і російських газет: правозахисник… дисидент… борець із радянською пенітенціарною психіатрією… все ніби так - і все не те, як ковзання квачиком по поверхні пам'ятника: нецікаво…

Невже ж не зрозуміло, що вся його політична активність, і радянського, й еміґраційного періодів, була вимушеною - по-математичному висловлюючись, "похідною" від функції совісті? Негідно, неможливо (нестерпно!) жити в безчесті й щоденній брехні - і звідси самвидав, пошук правди й пошук друзів по духу, що в СРСР рано чи пізно приводило людину до конфлікту з КҐБ, - і звідси ж, після визволення 1976 року, його багатолітня місія "амбасадора ГУЛАГУ" на Заході: тому що неможливо, нестерпно, негідно втішатися комфортом французького життя у своїй інтелектуальній Касталії, коли тебе врятували, а інших - ні… Так само й минулої зими він "не всидів" у Франції, коли його "історична батьківщина" - яка в 1990-ті наплювала на вигнанця й пальцем не кивнула, аби допомогти йому повернутись додому, - постала перед вибором "бути чи не бути": хоч сам уже хворий, зібрався, прилетів із дружиною до Києва - і з молодою енергією вчащав по таких немилих йому інтерв'ю та публічних виступах, допитуючись в української влади і в кожного з нас зосібна: як ви можете й далі - після Майдану - подавати руку гебешним провокаторам, стукачам і вбивцям? Чому й досі запрошуєте їх на ефіри, а не в прокуратуру? Чому мовчите?..

(Більше ніхто в нас такого не спитав, правда ж?..)

І доки ми погоджуватимемося вважати, що така життєва настанова є не нормою, а "дисидентством", - доти ми "на стороні Кремля". Хоч би які гасла виголошували при тому.

…Там, у Бесежі, серед французів, росіян і українців різних поколінь, що з різних куточків Європи з'їхалися з ним попрощатись (у пам'ятку вбився віце-мер Клермон-Феррана з повними сліз очима: "Я П'єр… я в 1970-ті рибою торгував… через Льоню став профспілковим активістом, ми тоді за нього боролись, демонстрації, петиції, це таке щастя було, коли він приїхав… що ти можеш щось у цьому світі змінити…", - так, П'єр, так, я знаю це почуття, у нас воно зветься "Майданом", і ось цей невидимий, доки не збереться докупи, "Інтернаціонал-Майдан" Льоня ввесь вік і творив круг себе на Землі, аж до власного похорону включно…), - отож там, у трагічній і катарсичній водночас атмосфері бесежського "міні-Майдану", я раптом зрозуміла одну важливу річ: Франція ховала свого Ідеального Інтелектуала. Якраз того, що його якнайдокладніше описано, "яким має бути" ("заанґажованим", атож!), у французькій традиції ХХ століття, від Сартра й Камю і до кумедного ("карнавального", по-плющівському кажучи) Бернара-Анрі Леві, - тільки що ні Сартр, ні Бернар-Анрі й близько не витримали б у своєму житті подібного "анґажементу"…

А Леонід Плющ зіграв "у карнавалі історії" (нагадаю, що це назва його найвідомішої на Заході книжки, міжнародного бестселера кінця 1970-тих) - всерйоз. Бути інтелектуалом не було для нього ні маскою, ні роллю - це просто була його істота. Справжня. І, може, тому раз у раз невідступно навертаються на гадку слова "найбільшого європейського песиміста" Еміля Чорана, сказані з нагоди смерті Мірча Еліаде: "Нарешті хоч одне справджене життя!".

…Легко уявляю, як би скептично він посміхнувся, читаючи ці рядки. Навіть, здається, чую його насмішкуватий голос: "Пані перебільшують…". За життя я ніколи б не сказала йому цього в вічі - це було б немислимо, та він і не дав би… Але тепер, коли його земне життя більше йому не належить - і вже почало ставати предметом вільних і мимовільних ("від незнання") спекуляцій, - час українцям нарешті виразно здати собі справу, КОГО ми втратили. І повернутись до спадщини Леоніда Плюща - вже без нього. Саме зараз вона нам потрібна, як ніколи досі.

Для перемоги.