Цю історію мені хотілось розповісти давно. Вперше - в 2012-му, коли за 11 днів перед початком ЄВРО Британією (і, рикошетом, іншими країнами ЄС) струсонув скандальний фільм BBC-Panorama "Стадіони ненависти". Якщо раптом хто забув, нагадаю: вміло й куди фаховіше, ніж це робить "Раша Тудей", цей пропаґандистський шедевр (який безумовно ввійде в історію нашої "гібридної війни"!) переконував глядача, що польські й українські футбольні фани - то найсправжнісінькі внуки Гітлера, люті фашисти-нацисти ("правосєків" в ужитку ще не було!), і кожен, хто вибирається в ті краї, ризикує, як прокоментував Сол Кемпбелл, "повернутись додому в труні". Інформаційний удар по Україні вдавсь тоді на славу. Бо це сьогодні легко з усіх трибун на всіх форумах казати: до того, що Україна - то буцім таке "відбите від рук" європейське Сомалі, яке потребує негайної "миротворчої" опіки Росії, а на Майдані "скачуть нацисти", громадську думку Заходу було попередньо готовано не рік і не два, масовано й системно. А тоді, в 2012-му, на всі мої спроби пояснити схарапудженим "загрозою українського фашизму" європейським колеґам, що таке інформаційна війна і яка в тому роль телеіндустрії, я чула у відповідь відсторонено-сухе, з виразною ноткою переваги "білих людей" над гримасами "третього світу":

- Ми звикли вірити нашим ЗМІ.

- А Дюранті? - невгавала я. - Волтеру Дюранті (західний журналіст, який заперечував Голодомор. - Ред.) ваші батьки й діди - теж вірили?..

Але усвідомлювала, що тільки творю в ушах моїх співрозмовців "білий шум": їхня картина світу була тоді ще струнка й непохитна, і смішно було навіть задаватись питанням - чи вони радше пожертвують нею, чи якоюсь незрозумілою Україною, де більшість із них навіть не бувала, - і що їм Гекуба?..

Ось тоді мені й згадалась ця історія. І з тих пір - не відпускає.

Трохи політтехнології, або "Дорослі проти дітей"

Коли мені йшов п’ятий рік, у нашій квартирі оселилися кролики. У ванній, у великому дерев’яному ящику з-під меблів. Я вгледіла їх на пташиному ринку крихітними кроленятами - і не мала сили зійти з місця, аж доки не виблагала в батьків купити мені те білопушисте чудо (дві пари "букетно" насторчених вушок, дві пари червоних намистинок-оченят…), - урочисто пообіцявши, що не буду вже після того просити ні котика, ні собачки. І тато з мамою капітулювали.

Кролики отримали імена - Трусик і Сміливчик (вони справді різнились за вдачею: один був меланхолійним інтровертом, другий "душею товариства", що всюди пхав мокрого рожевого носа). Росли вони як з води, трощили за обі щоки все їстівне й неїстівне (особливо радо - моркву, яку я їм невтомно носила з кухні, але й дошки ящика також!), здобули шалену популярність серед дітвори цілого кварталу (щоденне паломництво в нашу квартиру "подивитись на кроликів" тяглось аж із третьої багатоповерхівки), чудово надавались до моїх забав "у Вінні-Пуха" (особливо Сміливчик, який дуже творчо виконував роль Кролика) - і за кілька місяців вимахали на двох здоровенних, вгодованих статевозрілих кролів. Кроляк. Кролисьок.

І отут починається найцікавіше.

Не знавши, що робити з живою іграшкою, яка перетворилась на вельми незручну в міській квартирі "домашню худобу" (через багато літ мама розповіла мені, що статевозрілий Сміливчик поривавсь уже ґвалтувати свого слабшого братика!), батьки вирішили позбутись клопоту в найпростіший і найменш енергозатратний спосіб: попросили сусіда дядю Костю, родом "сибірського мужика", пребанально забити двох кролів - на м’ясо і шкурки. Що дядя Костя й зробив - у дворі за гаражами. І розвісив там потім ті шкурки, і порався з ними на виду в цілої округи. Ми, діти, бігали дивитись на ту незвичайну атракцію.

Ні-ні, прошу зрозуміти мене правильно: не було жодної драми. Жодної дитячої травми, і це зовсім не історія про те, як стати вегетаріанином, ані про жорстоке поводження з тваринами (вегетаріанкою я не стала й досі, і жорстокого поводження також не було - Трусик і Сміливчик прожили коротке, але яскраве й щасливе життя і пішли з нього, ще не встигши гаразд відчути, що росли у в’язниці). Це історія про обман. Чи, точніше, - про ефективність "політтехнологій".

Я не знаю, як мої батьки це зробили, але їм вдалося. "Офіційна версія" була (іншої, скільки пригадую, ніхто тоді не озвучив ні з дітей, ні з дорослих!) - ніби дядя Костя привіз із свого далекого-таємничого Сибіру впольованих ним там "сибірських зайців" і ділиться ними з сусідами (кролячою печенею дійсно частувавсь тоді весь під’їзд - мої тато з мамою Трусика зі Сміливчиком, до яких звикли не менш од мене, їсти не змогли…). А раптове зникнення, в цей самий час, моїх пухнастих друзів було мені витлумачено заздалегідь - що Трусик і Сміливчик вже великі, їм тісно й тяжко жити в нас у ящику, все одно що в клітці в зоопарку, і тато відвезе їх за місто, де вони бігатимуть на волі, пастимуться на зеленій травичці, і їм там буде значно, значно краще… Я трохи пожурилась, але арґументацію прийняла - вбігши одного ранку в ванну й не побачивши на місці звичного ящика з вистромленими з нього на привітання рідними мордочками, плакати не стала, змирилась, що "от воно й трапилось", - і, стоячи назавтра біля дяді-Костиного гаража й дивлячись на розвішані для вичинки білошерсті шкурки "сибірських зайців", преповажно розповідала сусідським дітлахам, як моїх кроликів відвезли за місто, і чому їм там тепер краще… І ніхто нічого не запідозрив, от у чім вся штука. Ніхто, нічогісінько. Присягаюсь.

Це був перший у моєму житті приклад успішного застосування технології масового обману - "змови дорослих проти дітей" (що "педагогічної", "во благо" - на те, аби ощадити дітям душевної травми, - то наразі значення не має, бо не в тому річ). Діти були різного віку, декотрі - шкільного (коли вже зароджуються перші сумніви в богоданості всього, що походить від дорослих). Моїх кроликів бачили всі, та й сама я, зрештою, була дівчинка вдумлива й спостережлива (вільно читала, мала вже досвід і самостійного пошуку відповідей на питання, в яких мене не вміли задовольнити дорослі…), - але ні я, ані жодна інша дитина (жодна! на цілий квартал!) так і не ув’язала докупи двох до крику очевидних, просто перед очі нам виставлених фактів: зникнення моїх кроликів - і появу цих "нізвідкісних" "сибірських зайців" у вигляді оббілованих тушок та скривавлених шкурок. Це були мовби дві різні реальності, розкладені нам в головах по різних "шухлядках": в одній - живі Трусик і Сміливчик, які вже "минулись" (вибули з "зони досяжности"!), у другій - мертві, як на прилавку в гастрономі, "сибірські зайці", представлені з захопливою анатомічною докладністю (пам’ятаю, жваво обговорювалась тема, "кому дістануться хвостики" - такі гарнюні, куценькі, як дві грудочки пуху…). І ніякої "перемички" між цими двома "шухлядками" бути не могло: блок, чорнота, сліпа пляма.

В принципі, саме так поводяться нині всі "дорослі" суспільства.

І тому їх так легко дурити.

…І трохи психології, або ж деконструкції

Гадаю, вирішальними тут є два чинники. Перший - так званий "патерналізм": віра в "дорослого", який "знає краще". Чи то тому, що в нього "більше грошей" (звідси робиться логічно хибний висновок, що така людина посвячена і в таємницю, "як рядити світом", - і тим, для кого різниця між мільйоном і мільярдом є, як для дитини, суто абстрактною, фонетично-звуковою, насправді дуже нелегко позбутись цієї "магії грошового старшинства": більшовицька класова "ненависть до багатих" є тільки зворотною стороною цієї самої віри - бунтом "вередливих", "нечемних" дітей, котрі, вволю побешкетувавши, все одно потім прийдуть до "батюшки" з винувато похнюпленою головою, і "паска по попі" приймуть, шморгнувши носом, як належну кару за своє свавілля, - Росія, як суспільство тотально патерналістське, тут може слугувати за взірець, за найбільш досконалий об’єкт для різного роду "управлінських експериментів", але не слід думати, ніби це винятково "загадка російської душі", а "душі" інших суспільств нею так-таки не заражені - заражені, ще й як, тільки кожна на свою мірку…), - а чи тому "знає краще", що "сидить у телевізорі", отже за самою своєю соціальною роллю "інформує" нас, як старший малого, про те, чого ми не знаємо ("Ми віримо нашим ЗМІ"!). І можна скільки завгодно втішати себе седативним "а я телевізора не дивлюсь" - магії "людини з того боку екрана" ("посвяченої", "інформаційного авторитета", що входить у ваш дім на правах міфічного "чужодальнього гостя") це ніяким побитом не скасує. Особливо невідпорно "інфантилізує" аудиторію, на підсвідомому рівні, "старший пан" (рольовий "тато", мудрий і статечний), - в цьому сенсі багаторічне причмелене споглядання українців за високоорганізованим "політтехнологічним" "шоу триголового змія" (Шустер-Куликов-Кисельов) нічим не різниться від нашого малючачого споглядання за дядею Костею, який вправно патрав моїх кроликів, з примруженою посмішечкою покивуючи на "питання з залу": "Зайцы, зайцы, да…В Сибири их много…".

І ще є один чинник, який вибиває людям у голові всі "перемички", як пробки в електромережі, й не дає бачити очевидного навіть тоді, коли життя з розмаху тицяє в нього носом, - страх. Підсвідомий страх дізнатися правду, яка вщент розвалить придуманий нами для себе, теплий і затишний світ.

Припускаю, що в моїй історії це теж було. Не могло не бути (не ідіоти ж ми всі були, справді!). Просто, дитяча свідомість тільки-но зблислу іскру здогаду про правдивий стан речей - одразу ж панічно заблокувала, не пустила далі ("Цього не може бути!"). І так само блокує сьогодні свідомість сотень мільйонів дорослих людей - українців, європейців, американців (і росіян, авжеж!) - дедалі настирливіше, мов пружини зі зношеного матраца, напираючі з усіх сторін здогади й докази, що ця війна - Велика Холодна Війна Росії за "світове панування" методом проникнення й розкладання цілих країн "зсередини", - насправді зовсім не припинилась із "розпуском" СРСР у 1991-му, а тривала всі ці двадцять з гаком років - при повній відсутності будь-якого осмисленого спротиву і масованій "гібридній" колаборації всіх рівнів. Що нас всіх, просто кажучи, преуспішно одурили - "розвели, як лохів".

Ні, ні, кричить свідомість мільйонів, затуляючи вуха, хапаючись за які завгодно попідручні "затички" (виправдання, виверти…), - цього не може бути!.. Геть з теоріями змови! В кожної сторони своя правда! Всі винуваті! Ніхто не винен! Має бути діалог! Співробітництво! Мир! Взаєморозуміння! - а в підтексті, крізь увесь той дитячий лепет біжучим рядком і тупаючою ніжкою: - Поверніть усе назад, як було!..

І я мовчу, і нікому вже не стараюсь нічого пояснити, ані довести. Адже я також не знаю, як би я пережила правду тоді, на п'ятому році життя. Поза всяким сумнівом, то була б для мене "гуманітарна катастрофа".

…А шкурки по Трусику й Сміливчику, м’якенькі й пушисті, так і провалялись без діла в темних глибинах шафи - аж доки їх не сточила міль. І це був перший мій урок - уже в підлітковому віці, коли батьки вирішили розповісти мені всю правду (бо правда - вона завжди виходить на яв, рано чи пізно, просто не кожен одурений до неї доживає…), - що з обману ніколи нічого доброго вийти не може. Навіть із такого - "во благо".

Хай їм гарно пасеться в їхньому кролячому раю, моїм кроликам. На волі. На зеленій травичці.