Фільм українського режисера Олександра Балагури "Табір (Лолі калі шуба)" увійшов до програми "Фокус" міжнародного кінофестивалю в німецькому Коттбусі, котрий проходитиме із п’ятого по десяте листопада. Документальна кінозамальовка з життя українських ромів розповідає про повернення до закарпатського села, котре Олександр Балагура здійснив через 20 років. DW поспілкувалася зі знаним режисером, котрий уже тривалий час живе в Італії, про його мистецькі повернення до України.

Deutsche Welle: Розкажіть, будь ласка, для читачів, котрі ще не бачили Вашого фільму "Табір (Лолі калі шуба)", про що він?

Олександр Балагура: 1991 року був зроблений фільм "Вулиця-вдова". Я тоді тільки починав працювати в кіно, і це була моя друга стрічка. Ми опинилися в Західній Україні, у селі Підвиноградів, у ромському таборі. Ці люди, цей спосіб життя, ці очі - справили враження. За кілька днів ми відзняли матеріал, потім народився згаданий фільм. У ньому 12-річний хлопчик із села Середнє - Юра Мургач - наспівав нам пісню. Я поставив її до фільму, навіть не знаючи перекладу.

Ще був останній день зйомок, прощання. Пішов сніг - і за автобусом бігли діти, хлопчик і дівчинка. Ми зняли їх вже з вікна автобуса і поїхали. Однак залишилося відчуття, що ти приїздиш, швиденько зняв, поїхав. Щось на кшталт почуття провини перед цими людьми. Потім увесь час хотілося туди повернутися. Нарешті через 20 років це вдалося.

Ми повернулися. Знайшовся цей хлопець, Юра Мургач, котрий нарешті розповів, про що він тоді співав. І знайшлися ці двоє діток, Женя і Марина. Усі вони виросли і мають вже своїх дітей. Однак надія на те, що ти повернешся і виправишся, не справджується. Тому що потім ти знову їдеш.

Те, що ви знайшли саме цих двох дітей через 20 років, звучить майже неймовірно. Як це сталося?

Це насправді було диво. Ми поїхали в село Середнє, почали питати і знайшли там людей, котрі відгукнутися. Коли показали фільм, люди самі упізнали цих діток, що бігли. Вони самі себе впізнали. Я цього не очікував. Це, мабуть, доля.

Ці діти, люди, - частина нашого кінематографічного життя, котре не можна назвати професією. Коли ти знімаєш щось, ідеш далі, але вони залишаються, долі залишаються… Коли ми прощалися, говорили: "Добре, через 20 років побачимося. Якщо доживемо".

Що змінилося через 20 років у відзнятому Вами таборі?

Ситуація надзвичайно змінилася. 20 років тому нас приймали із розпростертими обіймами. Це було ще перед розвалом СРСР і проблема цих людей тоді полягала в тому, що їм не давали землю. Їм треба було працювати в колгоспі для того, аби отримати ділянку землі. Звичайно, барон і "команда" собі будували будинки, барон був депутатом тощо.

Що зараз змінилося? Ромська проблема є доволі гострою в усій Європі. Відповідно, певно існують європейські фонди допомоги. Я думаю, що часто вони використовуються не зовсім за призначенням. Коли ми приїхали цього разу, вразило те, що люди, деякі з яких, можливо, ніколи не ходили до школи, знають слова "грант" і "проект". Тому що за останні 20 років там пройшло стільки і фотографів, і журналістів, і телевізійників, котрі використовують цю бідність, аби зробити, можливо, гострий репортаж. Але ситуація цих людей відчутно від цього не змінюється. Бідні залишаються бідними і новий барон, як і попередній, також депутат. Тільки вже іншої країни.

І вони це відчувають. Знадобилося багато сил, аби переконати, що ми робимо фільм, а не репортаж.

Хоча фільм дуже споглядальний, урешті-решт він піднімає і соціальну проблематику.

Соціальна проблематика - вона ж очевидна. Так, ці люди важко живуть, і це видно. Мені хотілося дати відчути, що у людей є різний спосіб життя. Адже зовсім недавно так жила велика частина Європи. А у світі й нині так живуть люди. Сидячи у місті, у квартирі, ми думаємо, що це нормальний спосіб життя, а усе інше - це екзотика. Насправді ж наші умови життя менш нормальні, тому що вони менш поширені - світ живе інакше, важче.

Однак живучи у цих умовах, люди залишаються людьми - вони добрі, красиві. Вони посміхаються. Усе інше видно - санітарні умови тощо. І не тому, що ці люди не здатні жити краще. Насправді вони намагаються вийти із цього стану - і багатьом це вдається. Інша справа - що це не відбувається за раз. Це люди, у котрих є свої цінності. Вони не кидають дітей, намагаються допомагати одне одному, помічають несправедливість. Вони бачать, як змінюється світ навколо, і реагують на це.

Чи допомагає мистецтво, на Вашу думку, відмовлятися від стереотипів?

Мистецтво ці стереотипи створює, використовує їх, однак настає момент, коли їх треба долати. Мені хотілося від цих кліше відійти і просто побути поруч із цими людьми, відчути їх, послухати, посидіти біля них. Адже цього часто не вистачає. Хотілося передати, як тече час. Прожити із цими людьми якийсь час життя, у тому числі свого.

Ви уже тривалий час живете в Італії, однак і далі часто знімаєте у своїх фільмах Україну. Чи допомагає Вам життя за кордоном зберегти дистанцію до України?

Думаю, що допомагає, однак це не рецепт. У кожного це відбувається по-різному. Це дуже індивідуальний, майже інтимний досвід. Ти зберігаєш всередині твою батьківщину, твій світ, твоє місто. Коли повертаєшся до України, усе це уже не накладається. Україна інша, інше місто, інший світ. Виникає якась напруга.

Я думаю, життя за кордоном робить людину у певному сенсі вільнішою. Для мене це було питання зміни міст - не більше. Я ніколи не думав про те, що я емігрант - це звучить якось інакше. Хтось живе у своєму місті все життя, вічуваючи його своїм. А комусь, мабуть, треба пройти якийсь шлях, аби знайти це саме своє місто, своє місце, потрібна подорож.